РОЗДІЛ 3 — ДЕНЬ, ЩО ЛАМАЄ ТИШУ

Спека трималась аж до вечора, мов липка плівка на шкірі. Оля повернулась додому пізніше, ніж планувала. Двір гудів голосами Макса та його друзів — вони щойно повернулись з річки, мокрі, засмаглі, з тими дурнуватими сміхами, які виникають після стрибків із мосту й життя «на пофіг».

— Ти де пропала? — кинув Макс, перекидаючи м’яч Павлові.
— У клубі сиділа, — відповіла вона, проходячи повз. — Там прохолодніше.
— Та кому той клуб… — буркнув Антон, поправляючи окуляри і при цьому спітнівши більше за всіх.
— Вона Стаса чекала, — хмикнув Павло. — Я бачив, як він туди з ранку тягнувся.
— Павле, помовчи, — кинув Макс так різко, що той здивовано підняв руки. — Oля ж сказала, від спеки ховалась.

Але слова Павла все одно зависли в повітрі, наче комарі над водою.
Оля просто пройшла далі, та всередині щось тремтіло від поєднання сорому й… чогось іншого.

У будинку стояла тиша, густа та темна, як ніч, що вже кралася за обрій.
Вона переодяглась у вільну футболку, яку давно вважала домашнім щитом, і спустилась у кухню. Склянка в руці холодила пальці. Пісок із босих ніг хлопців лишився на плитці — золота стежка їхнього літа.

— Північ — вони всі розійдуться, — почувся тихий, трохи хриплуватий голос.

Стас сидів на столі, розкинувшись, мов літо вирішило прийняти людську форму. Спортивні шорти, банка коли, погляд, який чомусь одразу зупиняє подих.

Оля підняла очі.
Зустріла його.
І в тому погляді було щось… таке, що навіть гроза б мовчки присіла збоку й сказала: «Ну-ну, давайте, я подивлюсь».

— Ти ж казав про озеро, — порушила вона тишу.
— І досі кажу, — він злегка всміхнувся. — Але там зараз небо темнішає. Буде гроза.
— Ти ж любиш грози.
— А ти ж їх боїшся, — м’яко нагадав він.

І тут перший розлом тріснув. Маленький. Майже нечутний. Але достатньо сильний.

— Можемо все одно піти, — сказала вона, і в її голосі зазвучала нова нота. Нота виклику.

Стас нахилив голову, ніби намагаючись зрозуміти, чи це вона справді сказала, чи це вже гра блискавок у її очах.

— Тоді візьми куртку, — прошепотів він. — Літо літом, але грози цього сезону… якісь інші.

За вікном небо спалахнуло фіолетовою жилкою.
Вечір стискався.
Напруга росла.
І їхній звичайний день тріскався по швах, відкриваючи шлях чомусь небезпечно новому.