РОЗДІЛ 2 — ДЕНЬ, ЯКИЙ ТРІСКАЄ ПО ЛІНІЯХ

День почався звичайно. І це було найнебезпечніше — саме звичайність завжди ламається першою.

Вона вийшла з дому після обіду. Сонце тиснуло зверху як гаряча долоня, вітер ліз під футболку, лоскочучи шкіру. Нічна розмова ще стояла в голові, але вона намагалася її відштовхнути, як шкідливу думку.
Просто день. Просто літо. Просто люди.

Дорога до клубу була засипана пилом і відбитками велосипедних шин. Біля річки кричала дітвора, хтось пустив колонку на повну, смішні пісні впліталися у повітря. Звичайні звуки, звичайні кольори. Все правильно. Так і має бути.

Вона зайшла в старий клуб — їхній прихисток, напіврозвалене місце, де пахло деревом, металом і трішки потом. Усередині було прохолодно й напівтемно. І десь у далекому кутку — глухе, ледве чутне, уже знайоме потріскування проводки.

Це потріскування завжди з’являлося перед грозою.

Він уже був там.

Сидів на підвіконні, звісивши ноги назовні, ніби збирався стрибати у порожнечу. На його футболці було кілька темних плям — мабуть, щойно з річки. Волосся мокре, очі не такі розсіяні, як зранку, але в них жила якась тривожна гострота.

— Ти ранувато, — сказала вона.
Хоча хотіла сказати: не тікаєш від мене?

— Просто не хотів бути вдома, — відповів він, і в його голосі знову забринів той глухий надлом.

Вона підійшла ближче.
Підлога під ногами скрипіла, як стара тайна.

— Щось сталося?

— Нічого, — коротко.
Але брехня прозвучала так голосно, що здалося — стіни почули.

Він зістрибнув із підвіконня. Пройшов повз неї, але так близько, що її шкіра завібрувала, як натягнута струна. Він узяв старий м’яч, вдарив ним об підлогу. Глухий звук розрізав тишу.

— Просто… ти вчора дивилась на мене так, ніби знала, — кинув він раптово.

— Знала що?

— Що я боюсь грози.
І не тільки її.

Вона мовчала.
Бо відчула: тут тріщина. Та сама, яка розширюється, коли торкнутися.

— Я нічого не знаю, — сказала вона тихо. — Але можу послухати.

Він засміявся. Коротко. Неправильно.

— Звучиш так, ніби це щось змінить.

— А ти звучиш так, ніби хочеш, щоб хтось нарешті це почув.

Він перестав сміятися.

І ось воно —
перше справжнє трісь.

З вулиці долинуло бубоніння далекого грому.

Вона підійшла до вікна.
Небо почорніло від краю до краю.

— Скоро гримне, — прошепотіла вона.

— Уже гримнуло, — сказав він, дивлячись не на небо, а на неї.

І саме в цей момент у клуб зайшли їхні друзі — гучні, веселi, з мокрими рушниками та пляшкою лимонаду. Життя увірвалось у простір, як дверний протяг, і романтична напруга накрилася сміхом, криками, хрускотом чіпсів.

Але тріщина нікуди не зникла.
Вона просто сховалась під шум.
І чекала наступного удару.

Оля стояла на порозі клубу й мимоволі посміхнулась, коли побачила його.
Стас. Хлопець, який завжди сидів так, ніби між ним і землею була домовленість не торкатися одне одного без потреби.

— Ти ранувато, — сказала вона, підходячи ближче.

Стас кинув погляд через плече, легкий, химерний, ніби він ще не вирішив, радіє її появі чи боїться власних думок.

— У Макса знову пацани зібрались, — кинув він, насуваючи кепку нижче. — Павло приніс колонку, Антон — свою дурнувату настільну гру. Я втік.

Оля хмикнула. Її брат Макс мав талант: з будь-якої кімнати робив шумовий ад, а його друзі — вічні заводили, яких всі любили, але одночасно хотіли виселити на іншу планету.

— Настя дзвонила, казала зайде пізніше, — додала вона, сідаючи на старий диван. — Каже, бачила грозовий фронт десь з боку траси.

Стас стиснув пальці.
Потріскування проводки у стіні ніби відгукнулося на це рухом.

— Я чув, — тихо промовив він. — Повітря змінилося.

Оля подивилася на нього уважніше.
Усі знали, що Стас по-своєму чутливий до погоди. Неколись — дивний талант, а швидше інтуїція, яка межувала з чимось особистим, не до кінця зрозумілим. Він ніколи не був спокійним перед бурями.

На вулиці почувся знайомий крик.

— Оооооль! Ти тут?! — це Макс.
За ним тягнувся гул сміху Павла та сварливе бурмотіння Антона, який, здається, знову ніс свою гру.

Оля закотила очі.

— Зараз почнеться, — прошепотіла вона.

Стас зістрибнув з підвіконня й підійшов ближче.
Не дуже близько, просто так, щоб їм не довелося перекрикувати всю братову компанію.

— Якщо хочеш, підемо за клуб. Там тихіше, — запропонував він.

Оля зважила. За клубом було їхнє місце. Напівзабутий двір із тріснутим асфальтом, бур’янами й старими металевими лавами. Дивно, але саме там вони завжди говорили відвертіше, ніж будь-де.

Вона кивнула.

— Пішли, поки Макс не почав розпитувати, що ми тут робимо. Бо знаєш його…

Стас ледь посміхнувся.

— Знаю. Він думає, що я з’являюсь у клубі тільки для того, щоб вкрасти твої чіпси.

— Бо ти їх реально крадеш.

Стас винувато знизав плечима, і в цей момент десь далеко, ще ледве чутно, прокотився перший глухий гуркіт.

Повітря надворі стало важчим.
Ніби світ затамував подих.

І саме в ту секунду, коли вони обійшли клуб і сіли на стару, шершаву лавку, стало ясно:
цей день тріскає не через погоду.

Тріскає через них двох.

І це — лише початок.

У клубі пахло прохолодою, але за вікном світ розчинявся в золотій куряві літа. Хтось із двору проїхав велосипедом, залишивши за собою хвіст пилу, що тягнувся, мов комета.

Стас зістрибнув із підвіконня, пройшовся клубом, розтріпуючи волосся.

— Макс із Павлом і Антоном знову на річку рвонули, — сказав він. — З ранку там торчать. Павло хоче навчитися стояти на дошці, а Антон тільки зуби вибити йому не дає. Бо ж… канікули.

Оля уявила цю сцену й ледь не засміялась. Макс, що командує, Павло, що пірнає з усіх мостів, і Антон, який завжди каже «пацани, це погана ідея», але все одно йде за ними.