РОЗДІЛ 1 — РАНОК, ЯКИЙ ПАХНЕ ГРОЗОЮ

Ранок почався майже беззвучно. Той самий дім, де вночі все бриніло напругою, тепер здавався порожнім, ніби нічні тіні вислизнули з дверей разом зі світанком. Вікна були прочинені, і в кімнати заповзав запах сирої, спухлої від вологи землі — класичний дух літа перед бурею.

Вона прокинулася пізніше, ніж планувала. Волосся розтріпане, футболка пом’ята... Усе ніби натякало: ніч була дивною, нервовою, незакритою. І хоч нічого не сталося, усе відчувалося так, ніби щось мало статися.

У коридорі на підлозі ще лишився той самий пісок — нагадування про вечір, який перевернув їй думки.

Кухня зустріла її запахом кави. Він уже там був. Сидів за столом, не на ньому — цього разу вперше за весь час. Наче намагався виглядати… нормальним? Спокійним? Та в нього ніколи не виходило.

— Ранок, — кинув він, не піднімаючи очей. Пальцями постукував по столу.
Тихо, нервово. Вкрай не схоже на нього.

— Ранок, — відповіла вона й спробувала пройти повз, узяти чашку й просто зробити вигляд, що ночі не було.

Але щось у тому «пройти повз» застрягло в горлі. Наче вони обоє пам’ятали погляд, що завис між ними на кухні, як блискавка перед грозою — перша, беззвучна.

Він підняв очі.

— Ти вчора… виглядала так, ніби хотіла щось сказати.

Слова зависли між ними, і повітря знову згусло — повільно, липко.

— То була просто ніч, — сказала вона, хоч сама цьому не вірила.

Блискавка хруснула десь далеко. Гроза ще й не почалася, а світ уже жив за її правилами.

Він усміхнувся краєм губ — коротко, ледь помітно, як завжди, коли хотів щось приховати.

— Ну як скажеш.

І от тут уперше з’являється те відчуття — що ця історія більше не повернеться в спокій. Що все тільки починається, і далі буде гучніше, ближче, болючіше.

…але щось у тому його постукуванні по столу не давало їй просто пройти. Це не була випадкова дрібна звичка. Це був знак. Такий самий, як нічна тиша, в яку можна встромити ніж.

Вона налила собі кави й акуратно сіла навпроти.
Ніби не хотіла, але ноги самі привели.

— Ти нормально? — запитала вона, а голос зрадив її й вийшов тихішим, ніж хотіла.

Він підняв очі.
Темні. Кудись глибше, ніж дозволяє звичайний ранок.

— Не знаю, — зізнався просто, без прикрас.

Їй стало неспокійно. Він рідко коли говорив прямо — завжди з тим своїм напівжартом, напівнахабною посмішкою. А тут — ні маски, ні захисту. Лише правда, яка прозвучала занадто щиро для їхнього звичного «нічого серйозного».

— Про вчора? — вона обережно, ніби боїться злякати відповідь.

Він знову постукав пальцями по столу.
Потім різко зупинився.

— Ти дивилась на мене так… ніби я щось вчинив.

— Ти сидів у темряві, — вона скривила губи. — І говорив дивно. Я думала… не знаю що думала.

Він хмикнув уголос.

— Я просто не люблю тишу. Та й… буря була близько. В голову лізе всяке.

Вона помітила, як він відвів погляд убік. Його щелепа напружилась. Хлопець, який може сміятися з усього на світі, зараз виглядав так, ніби вчорашня ніч залишила в ньому заскоблену думку.

— Знаєш… — він нарешті повернувся до неї. — Коли починається гроза, я теж ховаюся. Просто не в підвалі.

— То де? — вона нахилилася ближче, забувши, що між ними має бути якась межа.

Він не одразу відповів.

— Тут, — торкнувся пальцем свого скроні. — Ховаюся в голові. Бо там грім гучніший.

Вона не очікувала почути таке. Їй стало легше… і важче одночасно. Наче між ними щойно щось зрушило, але не впало — лишень хитнулось.

— Тоді… може, наступного разу не ховатимешся сам, — вимовила вона несміливо, майже пошепки.

Він подивився на неї довше, ніж треба.
Від цього погляду у неї чомусь пересохло в роті.

— Може, — прошепотів він.

За вікном небо знову потемніло. Хмари рухались низько, як важкі думки.
Літо тільки починалось, а грози вже збиралися одна за одною, неначе чекали свого моменту.

Того дня, коли вони обоє подумали, що ранкова напруженість — це дрібниця, насправді почався їхній перший справжній сезон бур.