ПРОЛОГ – ТИША ПЕРЕД БУРЕЮ

У домі стояла така тиша, що здавалося — доторкнись, і вона розіб’ється на скляні уламки. Повітря пахло мокрою травою й пилом, який стікав із босих ніг після річки. На підлозі хрустів пісок — його принесли друзі, що розійшлися годину тому, лишивши по собі жарти, сміх і напівпорожні банки з-під коли.

Вона зайшла на кухню в старій футболці, яка весь час сповзала з одного плеча, ніби теж втомилася триматися. Шукала в холодильнику щось холодне — хоч щось, що охолодить думки. Ніч була задушливою, липкою, передгрозовою.

Він сидів на столі, як завжди — неправильно, недоречно, але природно для себе. Спортивні шорти, тінь під очима, банка коли в руках. Він дивився на неї так уважно, ніби її рухи щось означали. Наче кожен жест збирав у ньому думки, про які він сам боявся сказати.

— Залишилося північ — і вони всі розійдуться… — промовив він тихо, але в його голосі щось ледь клацнуло. — Ти не спиш.

Вона поставила склянку на стіл. Подивилася прямо в його очі. Щось у тому погляді було надто тісним, надто близьким, надто чесним.

За вікном блиснуло. Грім ще не гримів, але світ уже набирав темні, сині відтінки, ніби хмари збиралися щось сказати.

— Ти теж, — сказала вона.

Він усміхнувся тим дивним, майже непомітним боковим усміхом, від якого серце стискалося так, ніби хотіло нагадати про себе.

— Я ніколи не сплю, коли починаються грози.

Її пальці звелися, як струна. Цю фразу вона знала. Вона чула її минулого літа, коли випадково застала його в підвалі старого клубу, сидячого на сходинці, загорнутого в темряву, наче в ковдру.

Вона загасила світло.

У домі знову стала тиша. Та вже не та, різана й холодна. Інша — жива, тепла, наповнена чимось, що важко назвати.

І грім спалахнув десь зовсім близько.