Сезон дощів

Існують історії з нашого життя, які хочеться нескінченно переказувати в колі друзів, десь на відпочинку біля озера з баночкою пива Worstainer. У кожного знайдуться такі пригоди, чи не так? Але іноді наша пам’ять зберігає такі історії, які викликають у нас замішання, побоювання і навіть почуття страху. Такі історії не хочеться розповідати комусь із друзів, сидячи з гітарою біля багаття, бо іноді ти й сам не віриш у те, що сталося. Ці історії ти зберігаєш глибоко всередині, немов боячись самому собі зізнатися, що був свідком цього. Коли ти їдеш машиною по слизькій дорозі, усіяній осіннім листям, ти бачиш нічні дерева, які відкидають довгі тіні, але іноді джерелом цих тіней може бути щось інше. Іноді ці жахливі тіні відкидає щось лякаюче, щось, що ми до кінця не можемо пояснити, і це продовжує жити в нас. Одна з таких історій сталася зі мною багато років тому в сезон дощів, коли я їхав трасою К 412.

Якщо не помиляюся, це було в жовтні 1988 року. Дощі поливали майже щодня. Трохи прохолодно, сиро, пахло осіннім листям і хвоєю. Я прямував до Ембервуда до Лізі на своєму новенькому Volkswagen Golf синього кольору. Я їхав зі швидкістю п’ятдесят миль на годину. Лізі ось-ось мала народити, і я хотів бути присутнім при пологах, я хотів тримати малюка на руках, тому не соромився тиснути на газ. Треба сказати, що дорога на Ембервуд була зазвичай пустельною. Я любив розганятися саме на цьому відрізку шляху. До того ж, місця тут дуже мальовничі – секвої та сосни, наче велетні, схилялися над машинами. Їдеш дорогою, посипаною листям, а по обидва боки густа лісова темрява, і лише невеликі пагорби самотньо виглядають з-за дерев. Над усією лісовою смугою низько висіли сірі хмари. Того вечора, як із відра, поливало з неба. Я гнав, як божевільний. По радіо грала знаменита пісня Боба Ділана «Like a Rolling Stone» і це надавало мені сил. Я думав лише про Лізі. Мені не хотілося б пропустити найвідповідальніший момент. Чим більше я тиснув на газ, тим більше в мені прокидалася незрозуміла ейфорія, ніби з пляшки вибрався якийсь стародавній джин, який дочекався свого зоряного часу. Я слухав музику і майже не помітив, як позади мене з’явився старий спорткар, який їхав вже кілька хвилин за мною. Це був Porsche 356 блідо-сірого кольору, 1959 року випуску. Його фари сліпуче світилися в моєму бічному дзеркалі; мене не залишало відчуття, що він переслідує мою машину. Я дав йому знак, що пропускаю його вперед, але, схоже, водій не збирався залишати мене. Машина щільно висіла на хвості, зменшуючи дистанцію між нами. Я сильніше натиснув на газ і моя синя пташка рвонула вперед, піднімаючи вверх купу блідо-жовтого осіннього листя. На той момент мені здавалося, що я відірвався від переслідувача. На обличчі з’явилася невпевнена, але майже щаслива посмішка. Проте за кілька хвилин крізь пелену дощу його фари знову замиготіли поруч. Porsche скоротив дистанцію і спробував протаранити мою машину. Від різких зіткнень я ледве втримався на місці, але мої руки все ж таки не відпускали кермо. Він почав сигналити. Від кожного удару машина тряслася. Швидше їхати я вже не міг, та й бензину було не так вже й багато. Що йому від мене було потрібно, я гадки не мав. Здавалося, ми були самотні в цьому всесвіті. Тільки він, я і К 412. Хто б він не був, він був явно божевільний. Його Porsche намагався атакувати мене знов і знов. Схоже, його мета була скинути мене з дороги в якийсь яр на крутому повороті або щось схоже. Я відчував, як у мене пересихало в горлі від страху: невже я не доїду до своєї Лізі, невже моя машина виявиться перевернутою десь на скелях, а я кричатиму про допомогу і мене ніхто не почує. Така перспектива мене не дуже тішила. По даху машини продовжував стукати холодний дощ. Я побачив, як вдалині промальовувалась невелика бічна доріжка, яка вела до лісу. Ми наближалися до неї, і я подумав, що якщо не використовую цей шанс, не зверну на неї, то загину разом із цим безумцем, якому, схоже, не було чого втрачати. Я різко вивернув ліворуч і моя машина опинилася під покровом дерев. Старий Porsche не зупинився і помчав далі трасою, ніби нічого й не сталося. Я зітхнув з полегшенням, проводячи поглядом сірий спорткар, що зникає вдалині, і відчинив вікно. В голові калейдоскопом проносилися думки, наче пожовкла кіноплівка. З дерев падало мокре листя. Я дивився на них і намагався осмислити, хто цей водій, чому він мене переслідував. Але жодних відповідей на думку не спадало. Жодних.

Того вечора я благополучно дістався до клініки до моєї Лізі, а ближче до ранку вона народила малюка. Я був щасливий, як уві сні. Дитя важило аж чотири кілограми, що дуже непогано. Малюк чудово виглядав у моїх руках. Ми назвали його Адам на честь мого улюбленого письменника Адама Міцкевича, якого я любив зі студентських років, коли ще навчався на філологічному факультеті. Незважаючи на мою не дуже густу темну бороду і злегка скуйовджене, кучеряве волосся ми з ним виглядали як парочка – не розлий вода. Лізі була також щасливою. Ми довго обіймалися і усмішки не сходили з наших облич. Через деякий час я дізнався від мого друга Марка, що майже десять років тому на цій трасі інші люди бачили цей спорткар. Він також переслідував машину, і це, чорт забирай, було під час жовтневого дощу. Однак тому хлопцеві, за словами Марка, не пощастило. Старий Porsche 356 блідо-стального кольору, 1959 року випуску успішно атакував іншу машину і та, як зношена, уживана іграшка, полетіла до скель, щоб згоріти дотла разом із водієм. Історія моторошна, якщо не сказати, фантастична, адже таємничий драндулет на тій трасі бачили й після. Машина з’являлася тільки в період дощів і зникала майже на очах, коли злива переставала заливати дорогу. Я не надавав цим розповідям особливої уваги, надто вже від них віддавало чимось безглуздим і майже містичним. Так сталося, що ми разом із сім’єю переїхали в інше місто і я більше не їздив трасою К 412. Всі ці страшилки поступово забулися і я був поглинений іншими справами. Я мав виростити сина і написати свою докторську дисертацію, яка вимагала чимало сил і терпіння. Лізі іноді скаржилася, що я багато часу проводив у бібліотеках, їй хотілося більше уваги та ласки, а я хотів написати гарний науковий текст. Іноді шкодую про свої помилки.