Розділ 18

— Вадиме! Ти мене чуєш?! — закричала я в рацію, підтримуючи Емілі за плечі. Дівчинка сміливо трималася за мою шию, не видаючи жодного звуку, хоч її губи й тремтіли від холоду.

— Ч-чую! Я під мостом! Йду до вас! — тріскотів здираний динамік.

Позаду нас у вертикальному вентиляційному штреку спалахнули промені ліхтарів.

— Вони у воді! Вниз, живо! — пролунав згори оскаженілий окрик Варана, за яким послідувала черга.

Кулі із глухим рикошетом вдарили об вогкі вапнякові стіни, обдаючи нас кам'яною крихтою й бризками.

— Даніелю! — я повернула голову.

Він виринув поруч, судомно ковтаючи повітря. Його обличчя було абсолютно білим, а вода навколо нього швидко забарвлювалася в темний, багряний колір. Рана відкрилася остаточно, але в очах усе ще горів той самий дикий, нелюдський інстинкт захисника.

— Я в порядку... Греби до виходу! — прохрипів він, перехоплюючи автомат однією рукою й розвертаючись обличчям до труби.

Він відкрив відсікаючий вогонь угору, не даючи бійцям спуститися в штрек. Гучні постріли в замкненому просторі печери вдарили по вухах божевільним луном.

Ми вискочили з темноти колектора у відкриту акваторію порту саме в той момент, коли чорний ніс нашого катера з ревом прорізав туман. Вадим вправно розвернув судно прямо біля іржавих паль, притискаючись бортом до виходу зі штреку.

— Давай дівчинку! Швидко! — закричав Вадим, простягаючи тремтячі руки.

Я підхопила Емілі й перекинула її через низький борт катера. Вадим підхопив дитину й заштовхав її в глибину рубки:

— Є! Вона на борту!

— Даніелю, руку! — я вчепилася в планшир катера й простягнула другу руку Даніелю.

Він підплив до борту, але спроба підтягнутися на зраненій виснаженій туші відгукнулася різким криком болю — його пальці зісковзнули з мокрого металу.

— Не можу... — видавив він із себе, зринаючи ротом воду.

— Не смій мені тут помирати! — я перехилилася через борт, зачепилася ногами за сидіння й з усієї сили вчепилася в його розгрузку. — Вадиме, допоможи!

Ми вдвох, жилами вириваючи руки, затягнули важке тіло Даніеля на палубу. У цей же момент із темряви колектора вискочили перші люди Варана, відкривши вогонь по катеру.

Кулі зацокали по металевому корпусу, вибиваючи снопи іскор і пробиваючи скло рубки.

— Газ у підлогу! Забираємося звідси! — закричала я, падаючи на палубу поруч із Даніелем і прикриваючи його своїм тілом.

Вадим викрутив важіль газу до упору. Водометний двигун заревів на межі можливого, катер різко здригнувся й, піднявши хмару багряних бризок, стрілою понісся геть від іржавих пірсів терміналу у відкриту гладь затоки.

Позаду, на вишках порту, завили сирени, спалахували прожектори, але ми вже виходили в темряву океанського туману, де патруль не міг нас наздогнати.

Ніч покрила лиман щільним, як смола, туманом. Дизель катера Маркуса працював загарбаючи  воду водометом і залишаючи позаду довгий пінний шлейф.

Вадим стискав кермо так, що його суглоби побіліли:

— Міро! Нас хтось переслідує? Я бачу прожектор на горизонті!

Я підхопила бінокль і визирнула з рубки. Далеко позаду, крізь пелену дощу, справді пробивався тонкий промінь патрульного катера, але відстань була занадто великою — вони втратили наш слід у заплутаних протоках дельти.

— Вони сліпі, Вадиме, — мовила я, повертаючись до рубки. — Тримайся заростей. Нам треба скинути катер раніше, ніж зійде сонце.

Даніель на диванчику тихо застогнав, важко повертаючи голову. Його рука гарячково шукала мою:

— У гирлі річки... є закинута рибальська стоянка, — прохрипів він. — Там стара затоплена баржа. Втопіть катер там... Варан знає це судно. Якщо знайде його на плаву — прочеше всю берегову лінію.

— Ти чув? — я глянула на Вадима. — Шукай стару баржу.

Через сорок хвилин виснажливого маневрування між напівзатопленими деревами катер глухо врізався носом у вкритий водоростями борт іржавої баржі.

Вадим відкрив клапани й пробив патрубок охолодження, як наказав Даніель. Вода з ревом пішла в трюм. Ми гарячково перетягнули речі, кейс із сердоліком та знесиленого Даніеля на дерев'яні містки рибальського причалу.

За п'ятнадцять хвилин катер назавжди пішов на дно лиману, заховавши всі наші сліди.

— А далі як? — Вадим важко дихав, важко опускаючись на мокрі дошки. — Нас же знайдуть пішки!

— Не знайдуть, — Даніель спирався на моє плече, зусиллям волі тримаючись на ногах. — За пів кілометра звідси живе чоловік... старий човняр Педро. Я колись витяг його сина з тюрми. Він винен мені життя.

Ми йшли крізь вологі хащі ще двадцять хвилин. Даніель непритомнів від болю, але уперто переставляв ноги, поки попереду не замиготіли тьмяні вогники невеликого селища на палях.

Старий Педро без зайвих запитань прийняв нас у своєму віддаленому будиночку над водою. Він дав нам чисту воду, медикаменти, сухий одяг і свіжі фрукти для Емілі.