Розділ 17

— Чисто? — прошепотів він прямо мені в губи.

— Один біля дверей. Схоже грає в пасьянс, — так само тихо відповіла я, показуючи пальцем угору. — Решітка розтиснута. Протиснемося по одному.

Даніель обережно просунув голову крізь металеві прути, оцінюючи ситуацію . Потім перевів погляд на мене:

— Ти залишаєшся прикривати люк.

— Знову починається? — я звузила очі. — Ми ж домовлялися.

— Міро, нагорі один вартовий у кімнаті й ще як мінімум двоє в коридорі, — він перехопив пістолет із глушником. — Якщо нагорі почнеться бійня, тобі треба втримати цей вихід. Якщо нас затиснуть — Емілі мусить виходити через штрек. Зрозуміла?

Я завагалася, але раціональна частина мого мозку визнала його правоту.

— Добре. Але якщо через п'ять хвилин ви не спуститеся — я піднімуся сама і влаштую їм колапс.

Даніель слабко посміхнувся, торкнувшись своїми гарячими губами моєї щоки:

— Я й не сумнівався.

Він легко, попри пробитий бік, вискочив крізь розтиснуту решітку. Я залишилася на варті, зачепившись гаками за стіну і тримаючи ствол автомата направленим у темряву приміщення.

Нагорі все сталося за лічені секунди.

Глухий, ледь чутний звук глушника. Звук падіння тіла вартового на дерев'яні дошки. Потім — тихі, швидкі кроки Даніеля по старих сходах на другий поверх.

Угорі запала тиша.

Я затамувала подих. Секунди тягнулися, наче розплавлена сірка. Підземна вода внизу тихо плюскотіла, а в моїй голові відраховувався пульс.

Раптом пролунав короткий, здавлений дитячий вигук:

— Тато?!

—Накрий рот, мала, тихіше... — пролунав рідний, хрипкий голос Даніеля. — Я тут. Я забрав тебе.

Серце в моїх грудях тьохнуло від полегшення. Вони зробили це.

Але в той самий момент зі сторони зовнішнього коридору пролунав грубий, пропитий голос:

— Гей, Хорхе! Ти чого замовк? Знайшов пляшку чи що?

Важкі кроки наближалися до дверей складу.

— Даніелю, гості! — рявкнула я напівпошепки, підтягуючись на руках і висуваючись із люка по пояс.

Двері складу вибухнули від ударів ноги. На порозі з'явився високий, кремезний чоловік у брудній тактичній формі із цигаркою в зубах. Його очі розширилися, коли він побачив тіло на підлозі, а потім — мене, що стирчала з підлоги із домкратом і автоматом напереваги.

— Що за... — почав він, тягнучись до рації на плечі.

— Запізнився, хлопче, — сказала я й натиснула на спусковий гачок.

Коротка черга прошила дверний пройом.Чоловік відлетів назад у коридор, врізаючись у дерев'яну перегородку.

— Сирена! Тривога! — загорланили з вулиці. На подвір'ї терміналу спалахнули потужні прожектори, і їхнє біле, сліпуче світло вдарило крізь діряві вікна барака.

З другого поверху збіг Даніель. На його руках сиділа дівчинка років семи з темними, наляканими очима й пухнастою мавпочкою Чіко, яка судомно вчепилася в її сорочку. За спиною в Даніеля висів мій кейс із червоним сердоліковим диском.

— У люк! Швидко! — закричав Даніель, заштовхуючи дівчинку до мене. — Міро, приймай Емілі!

Я перехопила дівчинку за талію. Вона була дивовижно легкою й міцно вчепилася мені в шию:

— Ти татова подруга? — прошепотіла вона крізь сльози.

— Я друг, зайченя. Тримайся за мене міцно! — я обережно спустила її в вертикальний штрек, закріплюючи на своєму страхувальному поясі.

Нагорі тріснули шибки. Кулеметна черга з вишки прошила дерев'яну стіну, перетворюючи дошки на тріски.

Даніель упав на коліна біля люка, відстрілюючись у бік дверей з автомата:

— Спускайтеся! Я прикриваю!

— Даніелю, рана! — закричала я, бачачи, як на його сорочці знову розпливається свіжа пляма крові. — Стрибай у тунель!

— Спочатку ви!

У цей момент двері складу остаточно вибило. На порозі з'явився високий чоловік у дорогому шкіряному плащі з важким автоматичним пістолетом у руках. Його обличчя було порізане старими шрамами, а погляд випромінював чистокорову, звірячу лють.

Варан.

— Кай... — просичав Варан, виставляючи ствол. — Ти справді думав, що вийдеш звідси живим та ще й із моїм диском?

— Це не твій диск, Варане, — прогримів Даніель, зводячи свій автомат. — І це більше не твоя здобич.

— Стріляй у люк! — рявкнув Варан своїм бійцям позаду.

— Ні! — я висмикнула з розгрузки останній світлошумовий патрон і жбурнула його прямо під ноги Варану.

Спалахнув сліпучий, пекельний спалах  вогню. Глухий вибух струснув старі дерев'яні стіни барака.

— Стрибай! — закричала я, хапаючи Даніеля за закривавлений пояс і тягнучи його за собою в темряву карстового колектора.

Ми шубовснули в холодну підземну воду якраз у той момент, коли над люком роздалася шалена, безладна автоматна стрілянина.

— Вадиме! — закричала я в рацію, виринаючи на поверхню й тримаючи на руках Емілі. — Ми у воді! Підганяй катер до виходу штреку! Швидко!