Розділ 16

Порт зустрічав нас не гамірливим життям, а похмурим, іржавим мовчанням. Велетенські портальні крани, схожі на залізних монстрів, застигли на тлі сірого вечірнього неба. Затока була забита старими суховантажами, напівзатопленими баржами й тушами контейнеровозів.

Вадим скинув оберти двигуна до мінімуму. Катер майже безшумно ковзав по глибокій тіні під палями старого вугільного пірса.

— Зупиняйся тут, — глухо наказав Даніель, з важким стогоном підводячись із дивана й спираючись на дошки перегородки.

Вхідний і вихідний отвори рани були міцно затиснуті еластичним бинтом, але кожен крок усе одно вимагав від нього колосального зусилля волі. Його обличчя здавалося висіченим із сірого граніту, а в очах палала той самий крижаний вогонь.

— Даніелю, тобі треба ще відпочити, — я підійшла до нього, тримаючи в руках автомат.

— Міро, ти серйозно зараз?Отут прямо розпластаюсь і буду відпочивати.Підіть скажіть їм хай зачекають стріляти,бо мені треба відлежатися — він перевірив затвор пістолета. — За годину стемніє остаточно.Нова зміна подвоїть патрулі.

Він розклав на приладовій панелі паперовий план причалів, який витяг із заначки Маркуса:

— Шлях один — пробиратися через центральний майданчик до адміністративного барака, де тримають Емілі.

— І розстріляють нас із вишок на першій же секунді, — я дістала з кейса свій польовий електронний планшет із геологічними картами регіону, які збирав ще мій батько. — Подивись сюди. Твій Маркус намалював лише те, що на поверхні. Але Сан-Педро побудований на вапняковому плато з глибокими карстовими кавернами. Усі ці доки стоять на старих зливових колекторах, витесаних у породі ще пів століття тому.

Даніель нахилився до екрана, зіставляючи план Маркуса з моєю геологічною картою ґрунтів:

— Хочеш сказати, що ці природні й штучні пустоти доходять до сектора охорони?

— За  розрахунками й зрізом пластів, центральний дренаж проходить прямо під фундаментом того барака, — я впевнено вказала пальцем на точку. — Там вапняк вимитий водою. Ми пройдемо під землею, оминаючи всі вишки й патрулі, спорядження й важелі в нас є.

Даніель коротко посміхнувся, хоч ця посмішка й далася йому з болем:

— Оце я розумію — академічний підхід. Забудь про свою кафедру, Міро. З тебе вийде ідеальний диверсант.Йди в спецназ одразу ж.

— Я геолог, Даніелю. Я просто вмію читати те, що лежить під ногами.

Він повернувся до Вадима, який тремтів біля керма:

— Вадиме. Чекаєш нас біля заправних паль під мостом. Двигун не глушити. Якщо через сорок хвилин нас немає — даєш газ і тікаєш.

— З-зрозумів... — гарячково закивав той.

— Пішли, Міро, — Даніель перехопив автомат. — Показуй свій підземний хід,якщо він там взагалі є.

Вхід до старого колектора зяяв темною, вкритою водоростями дірою прямо під іржавими палями.

Повітря всередині пахло смердючим мулом та дизельними відходами. Ми пробиралися по пояс у холодній каламутній воді. Порода під ногами була слизькою, але для мене, яка провела в карстових печерах пів життя, це було знайомим середовищем.

Даніель ішов слідом. Кожен його крок відгукувався важким диханням, він щосили впивався пальцями в мокрі базальтові стіни, аби не впасти.

— Ще трохи, — прошепотіла я, піднімаючи промінь ліхтаря вгору. — За розрахунками, вертикальний вентиляційний штрек прямо над нами.

Угорі зяяв круглий отвір із масивною іржавою залізною решіткою. Звідти долинало слабке блідо-жовте світло й тихі кроки.

Я дістала зі свого кейса портативний спелеологічний домкрат і затискачі для розтяжки металу:

— Зачекай тут. Я піднімуся першою й розтисну лозини решітки.

— Міро, це небезпечно... — прохрипів Даніель, хапаючи мене за рукав.

— Ти з пораненим боком не зможеш безшумно працювати, — м'яко сказала я, торкаючись його гарячої щоки. — Довірся мені. Це моя стихія.

Я зачепила страхувальний гак за виступ у породі й за лічені секунди, вправно працюючи ногами й руками, піднялася по слизькій вертикальній трубі на метри вгору.

Решітка була старою. Я встановила домкрат між залізними прутами й почала плавно крутити важіль. Метал із тихим, майже нечутним порипуванням почав розходитися в боки, утворюючи достатній прохід для людини.

Я обережно визирнула крізь щілину.

Це було невелике складське приміщення на першому поверсі барака. На дерев'яному ослоні біля дверей сидів один вартовий у брудній камуфляжній куртці й мляво перебирав карти.

А з другого поверху, прямо крізь діряву дерев'яну стелю, долинав тихий дитячий голос, що співав якусь просту, сумну пісеньку.

Моє серце тьохнуло.

Я опустила голову вниз і подала Даніелю сигнал ліхтарем: два коротких спалахи.

Він підняв погляд. На його обличчі в місячному світлі знову спалахнув той самий небезпечний, готовий на все вовчий вогонь.

Ми були прямо під носом у Варана. І вирішальний крок залишався за нами.