Розділ 15

Катер гойдало на хвилях з шаленою швидкістю геть із каньйону. Навколо стояла суцільна стіна дощу — мусон усе ще віддавав джунглям свої останні, найважчі краплі.

За кермом у крихітній рубці сидів Вадим. Його плечі були настільки напружені, що здавалися дерев'яними, а білі пальці судомно впивалися в потерте пластикове кермо.

— Міро... ми не пройдемо нижній перекат, — пролепетав він, не повертаючи голови. — Наносний завал заблокував усе! Якщо ми вріжемося в топляк — дно проб'є!

— Збавиш хід — і я сама скину тебе за борт, Вадиме, — сухо кинула я, не відриваючись від закривавленої пов'язки на боку Даніеля. — Давай газу й тримайся лівого берега. Там глибше.

Даніель напівлежав на диванчику, спираючись потилицею на згорнуту ковдру. Його обличчя все ще залишалося блідим, під очима залягли темні, майже чорні тіні, але лихоманка нарешті відступила. Його дихання було хрипким, рваним, але тверезим.

Здорова рука лежала на моєму коліні, і його великий палець повільно, майже несвідомо описував дрібні кола по мокрій тканині моїх штанів.

— Ти на нього занадто тиснеш, — прохрипів Даніель. Його голос був тихим, але в ньому вже відчувалася та сама небезпечна, оксамитова вібрація. — Він зараз розплачеться й випустить кермо.

— Нехай тільки спробує, — я обережно притиснула чистий шматок бинта до його рани. — Як почуваєшся?

— Як після зустрічі з товарним потягом. Але шви тримаються.

— Це не привід випробовувати їх на міцність, — я суворо подивилася на нього, хоча серце стискалося від жалю, коли я бачила, як кожен поштовх катера на хвилях відгукується болем у його міцно стиснутих щелепах. — Тобі треба лежати нерухомо.

— Я лежав усю ніч, — Даніель повільно підняв руку й торкнувся моєї кисті, зупиняючи мої рухи. — Подивись на мене.

Я підняла очі. У тісній рубці його погляд здавався нестерпно близьким. У ньому більше не було маски Кая-найманця.

— Дякую, — прошепотів він.

— За що? За те, що не залишила тебе помирати в багнюці?

Я завагалася, відчуваючи, як прискорюється мій пульс.

— Ти кликав Емілі, — тихо промовила я, зважуючись на це запитання. — Всю ніч. Ти благав її бігти до лісу й казав, що запізнився на десять хвилин... Хто вона, Даніелю?

Даніель застряг. Його погляд на мить затягнувся важкою, проклятою тінню, а щелепи стиснулися так, що на вилицях заходили жовна. Він важко, з хрипом видихнув крізь зуби, опускаючи очі на наші сплетені пальці:

— Вона моя донька, Міро.

Слова впали між нами, наче свинцеве грузило. Я завмерла, боячись навіть вдихнути.

— Їй сім років, — продовжив він, і в його голосі вперше прорізався не біль найманця, а невимовна туга батька. — Вона любить малювати дивних синіх птахів на полях зошитів і збирати перламутрові мушлі.Чіко— це її друг. Вона нічого не знає про зброю чи про те, чим я заробляв на життя останні роки.

— Де вона зараз? — прошепотіла я.

— У порту Сан-Педро. У людей Варана — начальника охорони третього терміналу, — Даніель заплющив очі, силою придушуючи тремтіння в голосі. — Її викрали чотири місяці тому. Вони поставили мені ультиматум: або я дістаю для їхнього замовника «Сльози Ягуара», або я більше ніколи не побачу її живою. Сердоліковий диск був єдиним викупом.

Моє серце боляче стиснулося. Усе склалося в єдину цілісну картину: його цинізм, його відчайдушна жорстокість його прив'язаність до Чіко...

— Вона тебе дочекається , Даніелю, — твердо сказала я, накриваючи його гарячу долоню обома своїми. — Чуєш мене? Ми віддамо їм камінь і витягнемо її з того пекла.

Даніель розплющив очі й подивився на мене з такою глибокою, невимовною вдячністю, що в мене запекло десь під ребрами:

— Ти навіть не уявляєш, куди ти лізеш. Сан-Педро — це не університетська аудиторія. Там немає правил.

— У мене є ти, — відповіла я його ж власними словами. — І два автомати в трюмі.

Катер резко хитнуло вбік, носова частина врізалася у затоплену колоду, і металевий корпус відгукнувся важким ударів. Вадим за кермом верескнув, судомно викручуючи штурвал ліворуч.

— Міро! Перекат! — закричав він. — Нас зносить на скелі!

Даніель миттєво підібрався, забувши про біль. Його очі звузилися:

— Перехопи кермо.

— Тобі не можна вставати!

— Сядь за штурвал, кажу! — його голос пролунав владно. — Вадим зараз пустить катер під укіс!

Я підхопилася з місця, за два кроки опинившись біля приладової панелі, й грубо виштовхнула Вадима з-за керма ліктем:

— Відійшов! У куток, швидко!

Вадим спіткнувся  й забився в кут біля дивана.

Я вчепилася в розпечений пластик штурвала. Попереду вирувало справжнє пекло. Річка звужувалася між двома чорними базальтовими кручами, і вода там кипіла, утворюючи стоячі хвилі.

— Тільки не скидай оберти! — закричав Даніель, з важким стогоном підвівшись із дивана й спираючись плечем об одвірок рубки прямо за моєю спиною. Його ліва рука лягла поверх моєї на штурвалі, коригуючи рух. — Проходь за течією! Під кутом сорок п'ять градусів до лівого завалу!

— Там же гостре каміння! — закричала я крізь гуркіт двигуна.

— Там глибокий жолоб! Тисни газ до упору!

Його гаряче тіло притиснулося до моєї спини, його подих обпікав моє вухо, а сильна рука тиснула на мою, змушуючи повернути кермо прямо в центр киплячого виру. Корму катера носило з боку в бік. Днище проскочило за сантиметри від гострої скелі — металевий скрегіт прорізав шум води.

Нас обдало цілою лавиною холодних бризок.

І раптом судно вискочило з вузького горла каньйону на широку, спокійну гладь нижньої річки. Гуркіт перекату залишився позаду, змінившись рівним гулом відкритої води.

Я важко хапала ротом повітря, вчепившись у штурвал. Даніель за моєю спиною повільно розтиснув пальці. Його лоб на мить безсило опустився на моє плече:

— Пройшли... — прошепотіла я.

— Пройшли, — луною відповів він біля моєї шиї, і його губи торкнулися моєї шкіри нижче вуха, залишаючи там пекучий слід. — Ти природжений капітан, Міро.