Розділ 14

Зранку Даніелю/Каю стало легше він напівлежав на лежанці, спираючись спиною на згорнутий брезент. Його обличчя все ще залишалося блідим, але очі — темні, гострі, як загартована сталь — знову фіксували кожен рух у кімнаті.

На підлозі між нами була розкладена вугільна схема каньйону, яку він накреслив уламком обпаленої гілки прямо на гладких дошках.

— Хтось із вас уміє водити річковий катер із водометом? — Даніель перевів важкий погляд із мене на куток, де щулився Вадим. — Чи мені доведеться лізти за кермо з діркою в боці й непритомніти на першому ж перекаті?

— Вадим уміє, — швидко відповіла я, показуючи на аспіранта. — Він три сезони відповідав за лабораторний моторний бот на польових практикумах. Вчитель з нього нікудишній, але катером кермує добре.

Даніель повільно розвернувся до Вадима. Його брови зсунулися до перенісся:

— Це правда, хлопче? Чи вона тебе вигороджує?

— П-правда... — гарячково замиготів очима Вадим, бліднучи під його поглядом. — Я вправно воджу! І на річці, і на лиманах! Я заправляти вмію, мастило перевірю, тільки не залишайте мене, благаю...

— Якщо ти вріжешся в першу ж колоду чи перевернеш судно — я прострелю тобі коліно ще до того, як ми підемо на дно, — сухо зауважив Даніель. — Тобі все зрозуміло?

— Зрозуміло... — тихо пролепетав той.

Даніель знову повернувся до карти, ткнувши вуглинкою в точку біля вигину річки:

— Катер Маркуса стоїть за півтора кілометра звідси, у затоці.Там дизельний водомет із низькою посадкою. Баки мають бути повними.

— Стежку вздовж берега повністю розмило, — я підсунула свій кейс із збереженими хімікатами ближче. — Там суційне багнище по коліна. Ти не зможеш іти сам, Даніелю.

— Я піду на палиці, спираючись на тебе, — відрізав він. — А наш «капітан» потягне рюкзаки зі спорядженням.

— А що робити з твоїми «хімічними сюрпризами»? — Даніель кивнув на мої пробірки.

— У мене є три концентровані ампули азотної кислоти, флакон із сірчаним ефіром та аміачні нейтралізатори, — пояснила я. — Якщо змішати їх у правильній пропорції з поршневим мастилом із двигуна — ми отримаємо густу, ядучу димову завісу, яка роз'їдає слизову й вимикає видимість у радіусі п'ятдесяти метрів.

Даніель замислено провів пальцем по губі, а потім на його обличчі з'явилася слабка, але бісівсько-хитра посмішка:

— Нам це знадобиться , коли треба буде знешкодити вишки охорони. Зроби дві бомби прямо зараз. Запакуй у герметичні скляні пляшки.

— Вже роблю, — я дістала піпетки й рукавички. — А який план, коли ми вийдемо з річки у відкриту акваторію?

— Річка впадає у лиман за декілька кілометрів звідси, — Даніель знову звернувся до схеми. — Там течія сповільнюється. Ми йдемо на мінімальних обертах під прикриттям берегової лінії, щоб не викликати підозр у прибережного патруля. Проходимо рибальські причали й заходимо в порт Сан-Педро з боку старого вугільного терміналу. Там найменше прожекторів.

— А далі? — прошепотіла я, відчуваючи, як по спині пробігає холодок від його розрахунку.

— А далі, науковице, ми вчинимо те, чого  чекають найменше, — Даніель підвівся на ліктях, і в його очах спалахнув небезпечний, вовчий вогонь. — Ми не будемо благати про обмін. Ми віддамо їм камінь за правилами, але перетворимо їхній термінал на пекло раніше, ніж вони встигнуть пересмикнути затвори.

Вихід із бунгало був схожий на тортуру.

Я зв'язала Даніелю міцний костур із товстого бамбука. Він ішов, спираючись на нього правою рукою, а лівою міцно тримався за моє плече. Щоразу, коли його нога ступала на хитку, розкислу глину, з його губ виривалося хрипке, глухе шипіння, але він уперто просувався вперед, не дозволяючи собі зупинитися ні на секунду.

Попереду плентався Вадим. Він згинався під вагою двох важких рюкзаків, беззубо пхикаючи від утоми й страху.

Джунглі після повені були паралізовані. На вітах звисали жмутки брудного мулу, під ногами чавкала криваво-червона багнюка, а в повітрі стояв паморочливий запах гнилі.

— Ще трохи... — прохрипів Даніель через сорок хвилин пекельного маршу. Його чоло було мокрим від поту, а пов'язка вже починала темніти від свіжої сукровиці. — За тими папоротниками... затока.

Ми продерлися крізь чіпкі ліани — і перед нами відкрилася невелика, прихована від сторонніх очей затон.

Під розлогими кронами затопленого мангра, напівзахований у тіні, тихо погодувався на дрібній хвилі чорний важкий катер із потужним водометним двигуном.

— Є... — видихнув Вадим, падаючи на коліна прямо в багнюку від утоми. — Він справді тут...

— Забирайтеся на борт, — скомандувала я, підбігаючи до катера й перевіряючи швартові троси. — Вадиме, перевіряй рівень мастила й палива. Даніелю, лягай на диван, негайно!

Ми затягли Даніеля на борт. Коли він безсило опустився на м'яку шкіру диванчика в тісній рубці, його обличчя було білішим за крейду, але він зміг слабко посміхнутися, глянувши на мене:

— З тебе вийде чудовий старпом, Міро.

— Заткнися й не рухайся, — прошепотіла я, накриваючи його курткою й торкаючись його гарячої скроні. — Вадиме, заводиш мотор.

Двигун катера відгукнувся важким, сипким гуркотом, що розігнав німих тропічних птахів із крон. Катер повільно здригнувся, виходячи із затоки на велику багряну воду річки.