Розділ 13

— Каю... чуєш мене? Не смій заплющувати очі, чуєш?! — мій голос зірвався на здавлений хрип, коли я щосили притиснула обидві долоні до його правого боку. Гаряча, густа кров виштовхувалася крізь мої тремтячі пальці з кожним його слабким, рваним вдихом.

Він не відповів. Його голова безсило відкинулася на мокрий вапняковий виступ, а губи посиніли настільки швидко, що всередині в мене все скувало крижаним, первобутнім жахом. Чіко метався поруч на задніх лапках, пронизливо скавучав і крихітними лапками торкався холодного зап'ястя свого господаря.

У кутку біля підніжжя  колони почувся сплеск води.

Я різко підвела голову. Промінь мого налобного ліхтаря, розсічений краплями підземного дощу, вихопив із мороку Вадима. Мій колишній улюблений студент, людина, якій я довіряла ключі від  архіву, сидів по коліна в крижаній каламуті, підібгавши ноги до підборіддя, і беззвучно трясся всім тілом.

Я не думала. У моїй голові раптом вимкнулися всі запобіжники, усе цивілізоване виховання й залишки інтелігентності. Лишився тільки голий, хижий інстинкт.

Я нахилилася, висмикнула з розкритої кобури вбитого бійця  важкий, заляпаний намулом  пістолет, пересмикнула затвор — метал клацнув сухим, смертельним звуком — і звела зброю двома руками прямо в обличчя Вадиму.

— Підвівся. Негайно, — мій голос прозвучав настільки низько й рівно, що я сама його ледь упізнала.

Вадим жалібно скрикнув, закриваючи голову долонями:

— Міро... Мірочко, благаю! Це не я, це вони змусили! Вони пообіцяли, що не чіпатимуть тебе, вони клялися, що їм потрібен тільки камінь!..

— Якщо ти не піднімеш свою жалюгідну тушу за три секунди, я прострелю тобі коліно, — я зробила крок уперед крізь воду, дуло не здригнулося ні на міліметр. — Раз.

— Я встаю! Я вже встаю, не стріляй! — він підхопився, ковзаючи на слизькому камінні, виставивши тремтячі долоні вперед. — Що... що треба робити?

— Візьми два брезенти зі спорядження їхніх трупів. Склади втричі. Зніми з Маркуса мотузку й карабіни. Якщо ти спробуєш утекти до троса — я висаджу всю обойму тобі в спину. Ти мене зрозумів?

— Зрозумів... я все зроблю, тільки опусти ствол, заради бога, Міро, ти ж учена, ти ж не вбивця!..

— Учена втопилася в каньйоні, коли ти вкрав мій човен, — відрізала я, опускаючись назад на коліна біля Кая й розриваючи комір його куртки. — Рухайся, виродку! У нас лічені хвилини!

Вадим, спотикаючись і захлинаючись сльозами, кинувся мачете зрізати брезент і стропи з мертвого тіла найманця.

Я приклала вухо до грудей Кая. Серцебиття було ниткоподібним, частим і слабким. Я обережно підсунула руку під його поперек. Пальці намацали мокрий, гарячий розрив тканини на спині.

Вихідний отвір.

Куля пройшла крізь  бік нижче реберної дуги й вилетіла навиліт, не роздробивши хребет і, судячи з відсутності рожевої піни на губах, не зачепивши легеню. Але кровотеча була масивною.

— Вадиме! Брезент сюди!

Ми вдвох, перевертаючи непритомного, важкого Кая на бік, підсунули під нього цупку прогумовану тканину. Кай глухо застогнав крізь зуби, не приходячи до тями, його голова безсило мотнулася вбік. Я затягнула стропи навколо його грудей і стегон, утворюючи щось на зразок евакуаційного кокона, як учили на курсах гірничих рятувальників.

— Як ми піднімемо його на двадцять метрів?.. — заскиглив Вадим, дивлячись угору, де в чорному отворі ледь жевріло денне світло. — Він важить удвічі більше за мене! Ми не зможемо!

— Зможемо, бо жити хочеш не тільки ти, — я зафіксувала десантну лебідку Маркуса за базу в розколині скелі. — Ти підіймаєшся першим по одинарному тросу на схоплювальних петлях. Закріплюєш верхній блок на скельному виступі. Ми тягнемо лебідкою через поліспаст. Ти тягнеш зверху, я підстраховую знизу.

— А якщо трос обірветься?!

— Тоді ти здохнеш у цих джунглях сам, бо ключ від катера Маркуса в кишені в Кая, — збрехала я без жодного вагання.

Ця брехня спрацювала краще за будь-які погрози. Вадим побілів ще дужче, вчепився в жумар і поліз угору по тросу з такою швидкістю, наче за ним гналися всі демони пекла.

Наступна година перетворилася на кошмар, витканий із болю, заліза й поту.

Кожен метр підйому давався з боєм. Лебідка скрипіла, сталевий дріт упивався в руки, залишаючи криваві мозолі крізь рукавички. Я висіла на проміжній полиці, спрямовуючи брезентовий кокон із Каєм, щоб його не розбило об гострі карнизи. Чіко біг слідом по тонких ліанах, без упину попискуючи.

Коли ми нарешті витягли його бездиханне тіло на поверхню, у зелену задушливу парову баню джунглів, мої ноги підломилися. Я впала поруч із ним на розкислу червону глину, жадібно хапаючи гаряче вологе повітря.

Вода в каньйоні дійсно впала. Замість безкрайнього озера внизу знову проступили обриси багряного річища, заваленого стовбурами.

— Тепер... тепер можна викликати допомогу? — задихаючись, спитав Вадим, упавши поруч на траву. Його обличчя було розмазане брудом і сльозами. — У мене рація в рюкзаку...

— Діставай, — скомандувала я, підповзаючи до Кая й перевіряючи пульс.

Вадим тремтячими руками витяг портативну радіостанцію, клацнув тумблером:

— База, це група «-2»! Хто чує, прийом! Відповідайте, у нас важкий !

У динаміку пролунав лише мертвий, монотонний білий шум. Тріск перешкод.

— Нічого... — пролепетав він. —Пісковики гасять  сигнал на цій глибині. Треба виходити на гребінь хребта!

— До гребеня три години ходу вгору скелями, він не доживе, — я підвелася, витираючи закривавлений лоб. — Ми тягнемо його в бунгало.

— Міро, це божевілля! Він стікає кров'ю!

— Берися за передні петлі, Вадиме, — я знову поклала долоню на руків'я пістолета за поясом. — Або ти впрягаєшся в брезент прямо зараз, або я залишаю тебе тут. Вибирай.

Він проковтнув клубок і мовчки вчепився в мотузки.

Ці кроки здалися мені довжиною в ціле життя. Ми тягли брезент по багнюці, чіпляючись за коріння дерев, роздираючи пальці до кісток. Кай періодично приходив до напівтями, його тіло здригалося від конвульсій, крізь стиснуті зуби виривалося важке, хрипке шипіння, але очі залишалися затягнутими каламутною білястою пеленою.