Розділ 12

Перші п'ять метрів спуску далися відносно легко: мої черевики впевнено знаходили виступи в мокрому базальті. Але раптом стіна різко пішла вглиб, утворивши велетенський підземний купол, і мої ноги повисли в порожнечі.

Трос під вагою тіла почав повільно закручуватися навколо своєї осі. Промінь мого налобного ліхтаря безпорадно метлявся по чорній безвісті, вихоплюючи лише гострі, схожі на щелепи хижака, білі сталактити, що звисали зі склепіння. Десь унизу глухо й грізно шуміла вода.

«Не панікуй. Тільки не відпускай корінний кінець», — пульсувало в голові повчання Кая.

Я сильніше затиснула мотузку правою рукою за стегном, відчуваючи, як цупка тканина рукавички пропалювала шкіру від тертя, і почала повільно труситися вниз метр за метром.

Раптом над самою моєю головою розітнувся пронизливий писк. З темних щілин підземелля, налякана світлом мого ліхтаря, вирвалася хмара дрібних кажанів. Вони з шелестом шкірястих крил закружляли навколо мене, черкаючи по обличчю й шолому.

Я злякано сіпнулася, рука на мить послабила хватку — і я каменем полетіла вниз.

Крик застряг у горлі. Спуск тривав якусь частку секунди, але здався вічністю.

Клац!

Мотузка різко натягнулася, вибивши з мене дух, і міцні, залізні руки перехопили мене поперек тулуба, гасячи інерцію падіння прямо біля кам'яного дна.

— Спіймав, — прохрипів Кай, притискаючи мене до своїх грудей. Він стояв по коліна в кришталево прозорій, але крижаній воді підземного озера. — Я ж казав: не сіпатися, що б не летіло в морду.

Я важко хапала ротом повітря, судомно вчепившись у його мокрі плечі:

— Вони... вони полетіли прямо в очі!

— Вони сліпі, Міро. Вони просто шукали вихід, — він обережно опустив мене на плаский кам'яний острівець і клацнув карабіном, звільняючи від спускової системи. — Ціла?

— Ціла... здається, — я витерла тремтячою рукою холодний піт з чола й озирнулася.

Ми стояли у велетенській круглій печері. Вода тут була тихою, не червоною, а смарагдово-чорною, фільтрованою крізь товщу вапнякових порід. А прямо перед нами, у дальній стіні грота, височіла масивна базальтова плита, обрамлена грубо витесаними кам'яними колонами.

Моє серце пропустило удар.

Я повільно ступила вперед, забувши про холодну воду, яка заливалася в черевики.

— Це вона... — прошепотіла я, підносячи тремтячу руку до каменя. — Святилище «Сліз Ягуара».

У центрі кам'яної стели, вкритій тисячолітнім нальотом солей, виднілося глибоке барельєфне зображення роззявленої пащі звіра. А прямо в центрі його кам'яного чола, у спеціальній ніші, палало темно-червоним, кривавим вогнем щось неймовірне.

Круглий сердоліковий диск розміром із людську долоню, вкритий найдрібнішими спіральними насічками солярного календаря. Він відбивав промінь мого ліхтаря з такою силою, наче всередині нього тліло справжнє живе вугілля.

— Сердолік Сонця... — видихнув Кай за моєю спиною. Його голос уперше за весь час тремтів від непідробного, майже благоговійного шоку. — Він дійсно тут.

— Батько мав рацію... Боже, він у всьому мав рацію! — сльози полегшення й гіркого тріумфу нарешті покотилися по моїх щоках.

Я квапливо зірвала з плеча кейс, дістала вимірювальні лінійки, балончик із силіконовою масою для зняття зліпків та портативну фотокамеру. Пальці працювали швидко, автоматично, відтворюючи роки тренувань: фотофіксація в масштабі, кутові виміри, мікрозішкріб базальту для радіовуглецевого аналізу в герметичну пробірку.

Кай мовчки стояв поруч, спостерігаючи за моїми діями. Його рука повільно піднялася до пояса, де висів важкий сталевий лом для демонтажу.

— Ти збираєшся його виламати? — тихо запитала я, не відриваючись від замірів.

— За цим я сюди прийшов, — його голос знову став глухим і напруженим. — Мої зобов'язання  нікуди не зникли.

Я завмерла, обернувшись до нього. Ми стояли один навпроти одного у світлі налобних ліхтарів, посеред стародавньої тиші підземелля.

— Якщо ти виламаєш сердолік грубою силою, внутрішній замок ніші зруйнує клинописні таблички, — я подивилася йому прямо в очі. — Це знищить контекст відкриття. Дай мені ще п'ятнадцять хвилин, щоб зафіксувати всі символи. Будь ласка.

Кай повільно опустив руку з монтування. Його щелепи напружилися, але він ледь помітно кивнув:

— П'ятнадцять хвилин. Не більше.

Я знову кинулася до стели, наносячи швидковисихаючий силікон на крайні барельєфи, як раптом зверху, з горловини колодязя, донісся глухий, металевий звук.

Чіко, раптово злякано верескнув і стрибнув Каю на груди, зарившись під куртку.

Кай зреагував миттєво: одним сильним ривком він смикнув мене за комір штормівки, збиваючи з ніг і затягуючи за масивну кам'яну колону ліворуч від стели.

— Тихо, — прошипів він, гасячи мій ліхтар долонею й вихоплюючи з кобури пістолет.

Печера занурилася в непроглядний морок, розрізаний лише слабким багряним відблиском сердоліку.

Згори, з колодязя, по нашому закріпленому тросу швидко ковзнули два потужні ксенонові промені. Почувся свист десантних спускових систем, і за кілька секунд у воду з гучним плескотом приземлилися двоє людей у чорній тактичній формі з автоматами в руках.

А слідом за ними, незграбно борсаючись і підвиваючи від страху, на трос упав третій силует.

— Я ж казав... я ж казав, що вони тут! Не стріляйте, будь ласка! — жалібно заскиглив знайомий голос.

Вадим. Мій колишній провідний аспірант.

— Заткни пельку, щеня, — пролунав над печерою важкий, спокійний голос другого чоловіка, який упевнено ступив на сухий кам'яний п'ятачок.

Високий, широкоплечий, із короткою сивою щетиною та глибоким шрамом через усю праву щоку. На його плечі висів автомат, а погляд важких сірих очей методично сканував простір печери.

Маркус.

— Каю! — гучно, з луною вигукнув Маркус, навіть не піднімаючи зброї до плеча. — Виходь.Час закривати контракт.

Кай міцніше стиснув руків'я пістолета, його подих біля мого вуха став рівним і смертоносно спокійним.