Розділ 10

Вузол «вісімка» знову розповзся під моїми тремтячими пальцями. Мотузка була цупкою, грубою й пахла мастилом та сирим джунглевим брудом.

— Не так, — пролунав над моїм вухом різкий голос Кая. — Скільки разів повторювати? Петля заводиться знизу, через корінний кінець, а не зверху. Якщо ти в’яжеш страховку так, як зараз — ти полетиш на дно колодязя вниз головою через перші три метри спуску.

— Я знаю теорію! — огризнулася я, люто смикаючи мотузку, яка вкотре обпекла мені здерту шкіру на долоні.

— Твоя теорія коштує менше, ніж ця гнила бамбукова підлога, Міро, — Кай безцеремонно підійшов ззаду, впритул притиснувшись грудьми до моєї спини, і перехопив мої кисті своїми широкими, гарячими долонями.

Його пальці були впевненими, сильними й на диво терплячими в рухах, хоча все його тіло випромінювало суцільну напругу. Його підборіддя майже торкалося моєї скроні, а гаряче дихання лоскотало вуха.

— Дивись сюди, — тихо сказав він, керуючи моїми руками, наче я була маріонеткою. — Протягуєш петлю крізь карабін. Робиш пів оберту. Ось так. Чуєш клацання муфти?

— Чую... — видихнула я, відчуваючи, як моє серце знову зрадницьки гупає об ребра, і зовсім не через складність альпіністського вузла.

— Тепер закручуй різьбу. До упору. Якщо муфта не заблокована — під вагою тіла замок розкриється. Повтори сама.

Він повільно відпустив мої руки й відступив на пів кроку. Холодне повітря хатини миттєво заповнило простір між нами, і мені знадобилося кілька секунд, аби змусити пальці знову рухатися.

— Закрутила, — я продемонструвала йому карабін. — Досить муштри на сьогодні? Мої руки вже горять.

Кай глянув на карабін, смикнув його з силою на злам, перевіряючи надійність фіксації, і ледь помітно кивнув:

— На трійку зійде. Якщо пощастить — не вб’єшся.

— Дякую за високу оцінку моїх скромних здібностей, — я втомлено опустилася на порожній дерев’яний ящик біля стіни, потираючи затерплі зап’ястя.

За вікном нарешті залягла тиша.

Повінь унизу більше не ревіла, перетворившись на ліниве, безкрає озеро каламуті, що відбивало сірі хмари. У хатині пахло димом від нашого згасаючого вогнища в казані та сухим бамбуком. На вулиці швидко густішали тропічні сутінки, заливаючи кімнату темно-синім оксамитовим мороком.

— Вода спадає? — тихо запитала я, дивлячись крізь щілини в дошках на рівень каламуті біля паль.

Кай сидів на краю лежанки, методично протираючи затворну раму свого пістолета шматком маслянистого ганчір'я.

— Сантиметрів на десять за день, — відповів він, не підводячи очей. — Повільніше, ніж я розраховував. Ще щонайменше дві доби ми звідси нікуди не рушимо, якщо не хочемо брести по горло у вирах.

— Дві доби... — я зітхнула, уткнувшись лобом у зігнуті коліна. — Воронов уже, мабуть, відкриває шампанське й ділить мої гранти зі своїми підлабузниками.

— Тобі справді так важлива ця паперова мишача метушня? — Кай клацнув затвором, збираючи зброю докупи. — Звіти, кафедри, чужі підписи...

— Це моє життя, Каю! — я підняла голову, роздратована його байдужим тоном. — Я поклала сім років на те, щоб мене сприймали як самостійну науковицю, а не просто як доньку «божевільного професора». Я вибивала фінансування, сиділа ночами в архівах, перекладала стародавні діалекти...

— І заради чого? — він повернувся до мене, встромивши пістолет у кобуру. — Щоб у тебе вкрали відкриття за один день? Щоб тебе кинули посеред повені?

— Вадим і Андрій поплатяться за це, — твердо сказала я, стискаючи кулаки.

— Вадим і Андрій зараз або сидять зв'язані в Маркуса, або розповідають йому все, що знають про твій щоденник, — холодно зауважив Кай. — Людяність закінчується рівно там, де починається загроза власному животу. Ти досі дивишся на світ крізь рожеві окуляри своїх університетських аудиторій, Міро.

— А ти дивишся на світ крізь приціл пістолета!

— Зате мій приціл жодного разу мене не підвів. А твої ідеали ледь не втопили тебе.

Я відвернулася до стіни, відчуваючи, як у горлі знову збирається злий, пекучий клубок. Найгірше було те, що в його жорстоких словах була чиста, незаперечна правда.

— Чому ти не кинув мене там? — раптом запитала я, здивувавши саму себе цим питанням. Голос прозвучав тихо й надламано. — На скелі. Коли човен поплив. Тобі було б простіше забрати мій блокнот із мертвого тіла й піти самому. Без криків, без проблем, без моїх істерик.

Кай замовк.

У темряві бунгало запала важка, гнітюча тиша. Чути було лише, як Чіко тихо посопує у своєму кутку, згорнувшись на старому брезенті.

— Мені потрібен був перекладач написів на стелі, — сухо відповів він через довгу паузу.

— Брехня, — я повернула голову й подивилася на його темний силует. — Сердоліковий диск стоїть у замковому пазу. Його можна просто виламати монтуванням. Ти сам це казав. Тобі не потрібні тексти, щоб продати камінь. То чому, Каю?

Він повільно підвівся з лежанки, зробив два кроки до мене й зупинився прямо над моїм ящиком. Його очі в темряві блищали небезпечним, непроникним вогнем.

— Бо ти занадто вперта, щоб здохнути в такій брудній канаві, — глухо промовив він, дивлячись на мене зверху вниз. — І тому, що навіть у найгіршому лайні ти тримаєшся за свої бісові карти з такою люттю, якої я не бачив у половини дорослих мужиків зі зброєю.

Я завмерла, вражена несподіваною щирістю його слів. У його голосі більше не було глузування. Лише похмура, важка повага, яка вибила з мене всі аргументи для чергової сварки.

— Спи, Міро, — додав він, відступаючи назад у темряву кімнати. — Ніч буде довгою. Набирайся сил. Завтра будемо вчитися різати перебиті стропи однією рукою.

— Ти садист... — пробурмотіла я, але вже без колишньої злості.

— Я реаліст. Лягай на лежанку, я посплю на підлозі біля входу.

— Знову розігруєш благородного лицаря?

— Ні. Просто дошки біля дверей не скриплять, коли на них хтось ступає ззовні. А на твоїй тахті смердить старим очеретом, мені там не подобається.

— Який вибагливий, — фиркнула я, підводячись і перебираючись на вузьку бамбукову лежанку.