Розділ 8

...і коли до зіткнення губ лишалася лише невагома частка секунди, Кай раптом зімкнув цю відстань.

Його губи накрили мої безжально й жадібно, вимагаючи всього й одразу. Це був не просто дотик — це був вибух пороху, до якого піднесли палаючий смолоскип. Терпкий присмак дубового бурбону, диму й дощу змішався в один запаморочливий коктейль.

Я тихо видихнула в його рот, остаточно втрачаючи залишки контролю. Мої пальці самі занурилися в його вологе волосся, притягуючи його ближче, а його рука під сорочкою обпекла шкіру моїх ребер так, наче там пройшовся розпечений метал. Він притис мене до себе, перехопивши поперек спини, забираючи повітря, думки, землю з-під ніг...

І саме цей брак кисню раптом розірвав п'яний туман у моїй голові.

«Що ти робиш, дурепо?!» — пролунав усередині холодний голос розуму.

Я різко відсахнулася, розриваючи поцілунок. Повітря з шипінням увірвалося в легені. Перш ніж Кай устиг хоч щось зрозуміти чи знову торкнутися мене, моя права долоня з усього розмаху вліпилася йому в щоку.

Ляс!

Звук ляпаса лунко рознісся по тісній хатині, перекривши навіть шелест дощу.

Голова Кая смикнулася вбік. Усередині все заніміло. Казан тихо потріскував вугіллям, Чіко злякано зірвався з брезенту й забився в дальній куток, а ми завмерли.

Кай повільно, дуже повільно повернув обличчя назад. На його смаглявій вилиці яскраво палахкотів червоний слід моїх пальців. Його темні очі звузилися до вузьких щілин, у яких палав не просто гнів — там вирувала дика, небезпечна лють хижака, якого щойно вдарили по морді.

— З глузду з'їхала? — його голос пролунав загрозливо тихо й низько, так що в мене заніміла спина.

— Не смій мене чіпати! — випалила я тремтячим голосом, судомно сповзаючи з його колін на холодні дошки й відтягуючи поділ сорочки до самих колін. — Ти... ти скористався тим, що я випила! Ти безсовісний дикун!

Кай різко підвівся на ноги. Він височів наді мною, наче кам'яна скеля, важко дихаючи. Його кулаки були стиснуті до побіління суглобів.

— Я скористався? — він коротко, зловісно хмикнув, нахиляючись до мене. — Ти сама звалилася на мене верхи. Ти сама вчепилася в мої плечі й шепотіла в самі губи. Якщо твій науковий мозок не здатен витримати два ковтки дешевого пойла — не перекладай свою дурість на мене.

— Забирайся геть! — закричала я, вказуючи рукою на стару тахту. — Лягай і не наближайся до мене!

— З превеликим задоволенням, — процідив він, витираючи тильним боком долоні палаючу щоку. — Спи. Бо якщо завтра ти знову розпустиш руки — я зв'яжу тебе тросом і залишу на поживу зміям.

Він розвернувся, важко ступаючи по рипучих дошках, жбурнув своє мокре пончо на бамбукову лежанку і ліг обличчям до стіни, повністю ігноруючи мою присутність.

Я забилася в куток біля скрині, натягнула на себе старий брезент до самого носа й відчула, як по щоках течуть гарячі, злі сльози розчарування у власній слабкості. Голова гуділа, губи все ще горіли від його поцілунку, а серце билося з такою силою, що здавалося — воно розколе ребра.

Темрява й важкий сон накрили мене раптово, наче хтось вирубив світло.

Ранок зустрів мене пекельним болем у скронях.

Таке відчуття, ніби всередині моєї черепної коробки сидів малий дрібний демон і методично гатив по потилиці важким  молотком.У роті пересохло так, наче я жувала пісок із каньйону.

Я зі стогоном розплющила очі. Світло, що пробивалося крізь щілини, безжально різало очі.

— Жива? — долинув глухий, уїдливий голос від дверей.

Я судомно сіла, тримаючись за голову, і зашипіла від спазму в потилиці.

Кай стояв у дверному отворі, спершись плечем на одвірок. Він був уже вдягнений у підсохлу футболку, тримав у руках дерев'яну миску з чимось димлячим, а на його обличчі сяяла настільки самовдоволена й холодна насмішка, що мені захотілося кинути в нього скринею.

— Не дочекаєшся, — прохрипіла я, намагаючись підвестися на ноги. Коліна зрадницьки тремтіли. — Котра година? Скільки ми втратили часу? Треба негайно виходити!

— Виходити? — Кай хмикнув і відступив на крок убік, звільняючи мені огляд крізь відчинені двері. — Ну давай, покажи мені клас. Іди.

Я похитуючись підійшла до виходу на веранду і завмерла, схопившись за поручень.

Усе, що вчора було каньйоном, стежками й заростями чагарнику, зникло. Замість лісу під нашими палями розкинулося безкрає, ревуче озеро каламутної, червоно-бурої води. По ньому неслися вивернуті з корінням велетенські дерева, сміття, піна й цілі пласти змитого ґрунту. Течія була настільки скаженою, що вібрація від неї передавалася навіть у скелю під нашими опорами.

— Що це?.. — мій голос зірвався на шепіт.

— Це верхня повінь, — спокійно пояснив Кай, повільно жуючи шматок запеченого м'яса. — Друга хвиля виявилася сильнішою, ніж показували мої розрахунки. Усі нижні проходи затоплені мінімум на чотири метри. Скеля зараз повністю під водою.

— І... на скільки це? — я вчепилася в його руку, забувши про вчорашню бійку. — На день? До вечора зійде?!

Кай відвів мою руку зі свого передпліччя двома пальцями, гидливо скривившись:

— Зійде? Міро, це тропіки. Вода стікатиме щонайменше три-чотири дні. А доки вона не спаде до безпечного рівня — ми застрягли в цій халабуді, як щури в бочці.

— Три дні?! — закричала я, і від власного крику мій мозок ледь не луснув від похмільного болю. — Ти з глузду з'їхав?! У мене дедлайн! Через декілька днів ректорат підписує передачу фінансування моєї лабораторії Воронову! Якщо я не надам координати, фототаблиці та мікрозразки до п'ятниці — усе піде прахом! Мене викинуть з університету!

— Тоді почнеш викладати природознавство в молодших класах, — абсолютно байдуже кинув він, відпиваючи воду з кухля. — Там хоч ризику менше, що ти втопишся через власну істерику.

— Ти... ти навмисно це робиш! — я зірвалася, наступаючи на нього з палаючими від люті очима. — Ти ж казав, що знаєш ці гори! Ти мав знати про рівень води! Чому ми не пішли верхнім хребтом учора вранці?!