Розділ 7

Коли важкі дерев'яні двері з глухим стуком зачинилися за Каєм, мої коліна остаточно підігнулися. Я сповзла по мокрій перегородці прямо на дощату підлогу, жадібно ковтаючи вологе повітря. Серце калатало десь біля самого горла, наче оскаженілий метроном.

«Заспокойся, Міро. Зроби вдих. Це просто первісний адреналін. Ти в пастці, виснажена, а він — нахабний, самовдоволений дикун, який просто користується моментом».

Але в куточках свідомості все ще яскраво палахкотів його погляд — важкий, оксамитовий, сповнений відвертого, небезпечного голоду.

Я поспіхом зачерпнула залишки чистої води з ковша, змила з грудей та плечей білі залишки мильної піни і квапливо натягнула на себе суху білизну та широку фланелеву сорочку, яка дивом лишилася сухою на дні герметичного кейса разом із польовим щоденником.

Коли я повернулася до головної кімнати бунгало, там уже пахло димом і смаженим м'ясом.

Кай устиг розпалити в старому чавунному казані невелике багаття з розколотих сухих дощок обшивки. Вогонь весело тріщав, відкидаючи велетенські рухливі тіні на почорнілі  бамбукові стіни. Птиця вже була обскубана, насаджена на загострений прут і шкварчала над вугіллям, наповнюючи тісний простір хатини неймовірним, майже знущально апетитним ароматом.

Він сидів біля вогнища без сорочки. Його мокра футболка сушилася на жердині поруч. Відблиски полум'я грали на рельєфних м'язах його спини та плечей, підкреслюючи кілька глибоких, старих білястих шрамів.

Чіко сидів поруч із ним на підлозі й заворожено спостерігав за м'ясом.

— Одяглася? — не озираючись, кинув Кай. Його голос звучав спокійно, проте в повітрі все ще відчувалася густа, натягнута струна.

— Як бачиш, — я сіла на протилежний бік вогнища, підібгавши під себе босі ноги й кутаючись у фланель. — І двері на терасі дійсно мають розсохлий засув. Але стукати нормальні люди все одно вміють.

— У цих нетрях немає «нормальних людей» — Кай перевернув мясо. Краплі жиру з шипінням упали на вугілля. — Тут або діють швидко, або не виживають.

— Дуже зручне виправдання для невихованості.

Кай нарешті підвів голову й подивився на мене крізь язики полум'я. Його темні очі примружилися:

— Тобі дуже пасує червоний колір. Особливо коли ти злишся і твої щоки горять так само яскраво, як цей вогонь.

— Це від вогкості, — сухо відрізала я, відчуваючи, як обличчя знову зрадницьки палахкотить. — Коли буде готова вечеря? У мене відчуття, ніби я не їла з минулого століття.

— Ще хвилин п'ятнадцять. Якщо не хочеш підчепити сальмонельоз — почекай.

Я закотила очі, підвелася й почала роздивлятися кутки хатини, аби хоч чимось зайняти руки й не дивитися на його оголені плечі.

Бунгало було справжньою капсулою часу. Уздовж стіни стояли старі розсохлі ящики з-під консервів, перевернута газова лампа, купа мотуззя та кілька бляшанок із солідолом. Я підійшла до важкої напівзогнилилої скрині в далекому кутку, наполовину заваленої шматками драного брезенту.

— Що ти там шукаєш? — ліниво запитав Кай, перевіряючи готовність м'яса мисливським ножем. — Скарби?

— Шукаю хоч щось корисне. Мотузку, сухі сірники або стару мапу, — буркнула я, відкидаючи цупку тканину.

Дерев'яна кришка скрині піддалася з жалібним, гучним тріском. Усередині пахло цвіллю, мишами та сухим полином. Я посвітила туди кишеньковим ліхтариком, розгрібаючи старе ганчір'я, і раптом моя рука наштовхнулася на щось важке, округле й холодне.

Я витягла знахідку на світло.

Це була масивна скляна пляшка квадратної форми, вкрита товстим шаром пилу й павутиння. Сургуч на горлечку був цілим, а на пожовклій етикетці крізь розводи бруду ледь читався знайомий напис,що це бурбон.

— Ого, — мимоволі вирвалося в мене.

Кай обернувся, і його брови здивовано поповзли вгору:

— Що там у тебе?

— Здається, попередні мешканці цього прекрасного готелю залишили нам дещо для дезінфекції, — я провела долонею по склу, здираючи павутину. — Бурбон. І судячи з штампу — він пролежав тут років десять, не менше.

Кай насмішкувато хмикнув:

— Обережно, вчена. Якщо це  скоріше контрабандний самопал, після першого ковтка ти почнеш бачити не тільки «Сльози Ягуара», а й самого ягуара у натуральну величину.

— Заводська пломба ціла, — я підійшла до вогню, сіла на скрипучу підлогу й підчепила ножем сургуч.

Корок піддався з гучним, соковитим ляскотом. Тісний простір хатини миттєво наповнився густим, п'янким ароматом дубової бочки, паленого цукру та міцного спирту.

— Пахне цілком пристойно, — констатувала я, дістаючи чистий металевий похідний кухоль.

— Не захоплюйся, — Кай зняв із вогню смажену птицю й поклав її на чистий шматок пальмового листка між нами. — Тобі завтра зранку треба твереза голова, щоб вираховувати азимут, а не похмільний синдром.

— Один ковток для зігрівання ще нікому не зашкодив, — заперечила я, наливаючи бурштинову рідину на два пальці. — Я дві доби провела в крижаній багнюці. Мої судини мають право на розширення.

Я піднесла кухоль до губ і зробила впевнений, великий ковток.

Горло обпекло рідким полум'ям. Я закашлялася, заплющивши очі, а по стравоходу вниз покотилася хвиля нестерпного, але дивовижно приємного жару. За кілька секунд цей жар розлився по грудях, зняв спазм із затерплих м'язів і вдарив у голову м'якою, розслаблюючою хвилею.

— Міцний, зараза... — видихнула я, витираючи сльози, що навернулися на очі.

Кай тихо засміявся, відрізав мачете соковитий шматок м'яса й простягнув мені на лезі:

— Закушуй, теоретик. Поки не впала в казан.

Вечеря минула в дивному, майже затишному мовчанні. М'ясо дикої птиці виявилося жорстким, але напрочуд соковитим, а бурбон робив свою справу з лякаючою швидкістю.

Після другого кухля світ довкола остаточно втратив свої похмурі обриси. Гуркіт зливи за вікном перестав здаватися смертоносним — тепер він звучав як далека фонова музика. Холодний протяг більше не лякав.

А після третього — усередині мене розлилася легка, безтурботна й дуже небезпечна сміливість.