Розділ 6

Світанок не приніс сонця. Він лише підфарбував морок на вході  в брудно-бурий відтінок. Дощ ззовні перетворився на рівномірне, важке гудіння — немовби за скелею без упину мчав товарний потяг.

Я прокинулася від того, що в мене заніміло все тіло. Ліве плече пекло від холоду кам'яної стіни, а правий бік, навпаки, пашів жаром: уві сні, рятуючись від печерного протягу, я несвідомо підсунулася майже під руку Кая.Чіко безсоромно спав на моїх ногах, згорнувшись хутряним клубком.

Я завмерла, намагаючись не дихати.

Кай ще не розплющив очей, але його рука, важка й мозоляста, лежала поперек моєї талії, не даючи мені скотитися з вузького кам'яного карниза.

Я обережно потягнулася до його зап’ястя, аби скинути руку. Щойно мої пальці торкнулися його шкіри, він рефлекторно стиснув пальці на моєму боці, змусивши мене тихо ойкнути.

— Куди це ми повземо так тихо? — пролунав над моєю верхівкою хрипкий голос. Кай навіть очей не розплющив, але куточок його губ уже смикнувся в насмішці.

— Відпусти, — прошипіла я, впираючись долонею йому в груди. Вони були твердими, як той вапняк довкола. — Ти мене розчавиш!

— Якби я хотів тебе розчавити, ти б уже не скиглила, — він ліниво відкрив одне око, похмуре й уважне, і повільно забрав руку. — Сама вночі притискалася, бо зуб на зуб не попадав, а тепер командуєш.

— Мені було холодно! Це звичайна терморегуляція, — моє обличчя спалахнуло гарячою фарбою. Я поспіхом зігнала Чіко зі своїх ніг. Мавпа ображено писнула й перебігла до свого господаря.

— Наукове пояснення для банального бажання зігрітися? Гарно, — хмикнув він, підводячись і перевіряючи кріплення свого спорядження. — Збирайся. Дощ на пару годин стих, але рівень у каньйоні критичний. Якщо ми не знайдемо вхід до полудня — друга хвиля закоркує нас тут намертво.

— Я перерахувала координат, — я витягла з герметичного мішка свій блокнот із викресленими схемами. — Ми взяли занадто круто на схід. Треба йти крізь «Горло Тапіра» — вузький розлом між скелями.

Кай насупився:

— Там ширина каньйону метри три. Якщо зверху зійде потік, нас просто заллє багнюкою.

— Іншого проходу немає, — я підвелася, затягуючи ремені рюкзака. — Верхнє плато непрохідне. Або каньйон, або ми повертаємося ні з чим.

— Добре, — Кай закинув на плече свій баул і взяв мачете. — Але якщо я скажу бігти — ти кидаєш усе і держишся нагору по скелі. Зрозуміла?

— Зрозуміла. Ходімо вже.

Каньйон зустрів нас важкою, мертвою тишею.

Скелі обабіч височіли прямовисними велетнями, закриваючи небо. Вода під ногами була густою від червоної глини, яка ковзала під підошвами, немов рідке мило.

— Тихіше ступай, — кинув Кай, прорубуючи мачете завісу з колючих ліан. — Під водою можуть бути вапнякові кишені. Якщо ступиш не туди — зламаєш ногу.

— Я дивлюся на рельєф, — буркнула я, переступаючи через занурений у намул камінь. — Мене інше хвилює. Ти взагалі як планував забирати артефакт сам? Ти хоч розумієш, що це?

Кай озирнувся через плече, ледь помітно примружившись:

— Ну це ж не скриня з золотом

— Яка ще скриня! — я закотила очі. — Це ритуальна базальтова стела! Вона вмурована в кам'яну нішу святилища і важить щонайменше тонну. Я розраховувала знайти її, зафіксувати координати й зняти силіконові зліпки з різьби та спиляти мікрозразок для радіовуглецевого аналізу. А ти що збирався робити? На горбу її тягти?

Кай на мить замовк, методично зрізаючи товсту гілку, що перегороджувала шлях:

— Мене цікавить не вся стела, Міро. У центрі стели, якщо вірити описам, був замковий камінь — ритуальний сердоліковий диск із солярними знаками. Він знімний. І важить не більше кілограма.

Я ошелешено зупинилася, ледь не втративши рівновагу у воді:

— Тобі потрібен був тільки сердолік?! Ти знаєш, що виламати серцевину — це знищити цілісність усього барельєфа?!

— Мене хвилює ціна речі, а не її цілісність для твоїх підручників, — холодно кинув він, навіть не озираючись. — Тобі потрібні твої графіки й шматочки глини для звіту? Забирай. А камінь піде зі мною.

— Ти варвар, Каю. Звичайний варвар із ножем.

— Зате цей варвар зараз єдиний, хто не дає тобі звернути собі шию в цих хащах, — відрізав він. — Закрий рота й дивися вперед. Ми майже на місці.

Попереду русло впиралося у велетенський завал зі стовбурів бамбука й покрученого коріння, принесеного паводком.

— Он там, за колодами, — я показала рукою вперед. — Має бути вхід.

— Стій, — Кай раптом виставив ліву руку, зупиняючи мене.

— Що знову? — роздратовано почала я, але він різко повернув мене обличчям до себе і притиснув пальцем губи.

— Тихо, — видихнув він мені на вухо.

Його погляд ковзнув до підніжжя завалу. Там, на напівзатопленій колоді, згорнувся велетенський, завтовшки з людське стегно, темний змій із багряними плямами на лусці.

— Сітчастий пітон, — ледь чутно прошепотів Кай. — Зляканий водою і голодний. Наступиш поруч — схопить за секунду.

Моє серце забилося десь у горлі. Я несвідомо схопилася обома руками за цупку тканину куртки Кая, шукаючи захисту.

Кай не поворухнув і бровою. Повільно, без різких рухів, він намацав на поясі важкий залізний карабін, відстебнув його і щосили жбурнув далеко праворуч — у зарості на протилежному боці скелі.

Залізо дзвінко вдарилося об каміння.

Змій миттєво підняв пласку голову, сикнув і важкою, безшумною хвилею сповз із колоди, пішовши під воду в бік шуму.

— Чисто, — Кай видихнув і глянув на мої пальці, які все ще мертвою хваткою тримали його куртку. В його очах знову спалахнув знайомий глузливий вогник. — Наука вже готова відпустити моє майно?

Я поспіхом відсмикнула руки, ховаючи їх у кишені:

— Я просто перевіряла щільність твого спорядження.

— Ага, помітно, — він хмикнув і підійшов до розлому.

Ми розібрали залишки гілок за двадцять хвилин, важко хапаючи ротом вологе повітря. За завалом дійсно темніла тріщина в скелі, але коли я посвітила туди ліхтарем, моє серце обірвалося.