Розділ 4

Ми брели крізь затоплений ліс уже понад дві години. Вода хлюпала біля самих стегон, важка від червоного мулу. Кожен крок давався з боєм, а позаду не переставало лунати глухе, роздратоване бурчання.

— Якщо ти ще раз зупинишся просто посеред протоки, я штовхну тебе вперед, — просичав Кай, люто шкутильгаючи на праву ногу.

Я озирнулася через плече, ледь стримуючи переможну посмішку:

— Звіряю напрямок, пане непереможний слідопите. Чи ти волієш заблукати в карстових сифонах і годувати місцевих п'явок?

— Я волію розірвати на шматки того кліща, який вкусив мене за п'яту, — він знову зашипів, спираючись на мачете. — Чому воно так пече?

— Тропічна фауна дуже підступна, Каю. Можливо, у тебе просто алергія на власну токсичність?

— Міро.

— Що?

— Якщо через триста метрів ми не побачимо каньйону, я відберу твій блокнот, а тебе прив'яжу до першої ж пальми, щоб не заважала думати.

— Спробуй, — я піднесла компас до очей, піднявши його вище над каламутною поверхнею. — Тільки блокнот зашифрований моїми  позначками. Ти в них розберешся приблизно так само, як Чіко в термодинаміці.

Мавпа на моєму плечі ображено цвірінькнула й смикнула мене за мокре пасмо волосся.

— Бачиш? Навіть мавпа вважає, що ти забагато патякаєш, — буркнув Кай, порівнявшись зі мною. Його обличчя зблідло від постійного печіння в черевику, але погляд залишався чіпким і гострим. — Куди далі?

— За тими покрученими баньянами має бути розколина. Скеля «Ягуаряча паща». Вода мала відкрити нижній ярус грота.

— Якщо його не завалило глиною, — кинув він, розтинаючи мачете густу завісу з ліан. — Стій. Не роби кроку.

Він різко виставив ліву руку вбік, перегородивши мені дорогу. Я за інерцією врізалася грудьми в його міцне мокре передпліччя.

— Що знову? Я йду за азимутом!

— Під ноги дивися, науковице, — глухо сказав він, кивнувши підборіддям униз.

Я опустила погляд у непроглядну багряну жижу. За пів метра від мого чобота вода дивно закручувалася у вузьку, безшумну лійку.

— Провал? — мій голос мимоволі здав.

— Карстовий колодязь. Глибина метрів п'ять, не менше. Ступила б туди зі своїм залізним кейсом — пішла б на дно, як сокира.

— Я... я просто не помітила, — пробурмотіла я, відчувши, як по спині пробіг неприємний холодок.

— Бо ти занадто зайнята самовдоволеними жартами, — Кай обернувся до мене впритул. Його обличчя опинилося за лічені сантиметри від мого, вологе від дощу, з напруженими м'язами на вилицях. — Мені потрібна твоя голова цілою. А не твій потопельник.

— Яке зворушливе піклування, — огризнулася я, намагаючись не зважати на те, як шалено закалатало серце від його близькості. — Ти боїшся за мене чи за свій відсоток?

— А ти як думаєш? — його очі небезпечно звузилися.

— Думаю, ти безсердечний цинік, якому плювати на науку, історію і все, що не дзвенить монетами.

Кай раптом ледь помітно всміхнувся — хижо й темно:

— Можливо. Але прямо зараз цей «цинік» не дає тобі піти на корм ракам. Тримайся за мій розвантажувальний пояс. Обходимо колодязь ліворуч, по краю валунів.

— Я можу йти сама!

— Хапайся за ремінь, я сказав, — обірвав він жорстким, безапеляційним тоном. — Або я закину тебе на плече, як мішок із крупою, і піду так. Повір, моїй нозі вже настільки паршиво, що гірше не буде.

Я сердито фиркнула, але пальцями міцно вчепилася в цупкий брезентовий ремінь на його талії.

Ми повільно рушили по слизькому підводному карнизу. Кай вимацував дно руків'ям мачете перед кожним кроком, упевнено ведучи нас повз смертоносну пастку. Його спина була широкою й напруженою, крізь намоклу тканину відчувався кожен рух сильних м'язів.

— Каю, — тихо покликала я через хвилину мовчанки, коли ми вибралися на мілину.

— Що ще? Новий кліщ?

— Ні. Попереду. Подивися на скелю.

Крізь пелену рудого дощу між велетенськими коренями вимальовувався чорний, вузький розлом скелі, з якого глухо дзюрчала вода.

— Це воно? — запитав він, стишивши голос.

— Це тільки передпокій, — я мимоволі стиснула його ремінь сильніше. — Справжній лабіринт починається всередині. І якщо вірити записам... там є те, що охороняє вхід значно краще за мусон.