Розділ 3

Я прокинулася першою від сирого холоду. Спина заніміла на твердих дошках, а Чіко все ще тихо посопував, згорнувшись теплим клубочком біля моїх ніг.

Кай міцно спав навпроти, притулившись спиною до стовбура. Його шкіряні черевики стояли збоку — вологі, вкриті кіркою підсохлого рудого мулу.

Я кинула погляд на його взуття, а потім — на край помосту, де на корі дерева пишно розрослися м’ясисті листки Euphorbia rubra. Цей місцевий молочай був добре відомий усім ботанікам: його сік викликав шалений, нестерпний свербіж шкіри, хоча й не залишав серйозних опіків.

«Вважаєш мене просто безпорадною картою? Ну то потанцюй трохи», — зловтішно подумала я.

Обережно, намагаючись не шуміти, я відкинула край пончо й навшпиньках підійшла до краю помосту. Зірвавши кілька товстих стебел, я акуратно надломила їх і видавила липкий білуватий сік просто всередину правого черевика Кая — щедро розмазавши його по самій устілці під п'ятою.

Після цього я безневинно повернулася на своє місце, дістала блокнот і вдала, що заглиблена в розрахунки.

За двадцять хвилин Кай поворухнувся, тихо вилаявся крізь зуби й розплющив очі.

— Жива? — хрипко запитав він, протираючи обличчя долонями.

— На диво, — сухо відповіла я, не підводячи голови від блокнота. — Хоча рівень води піднявся ще на тридцять сантиметрів. Якщо ми не рушимо, нас же змиє разом із цією платформою.

— Рушимо, — коротко кинув він і підвівся.

Він не став розпитувати чи розводити балачки. Кай узяв свої черевики, спокійно натягнув правий, туго затягнувши шнурівку, потім лівий. Жодної підозри на його похмурому обличчі не майнуло. Він підхопив рюкзак, перевірив  мачете й кинув мені пачку галетного печива.

— Снідай на ходу. Часу нема.

— Ти взагалі хто такий? — не витримала я, ловлячи пачку. — Слідопит? Контрабандист? На кого ти працюєш?

Кай навіть не повернув голови. Він лише сухо зміряв мене холодним поглядом:

— Менше знаєш — легше дихати. Твоя справа — звіряти координати й показувати розломи, а не лізти в мою біографію. Зрозуміла?

— Який люб'язний, — пробурмотіла я. — Аж плакати хочеться від твоєї відкритості.

— Сльози залиш на потім. Спускаємося.

Він закріпив штурмовий трос за товсту гілку й першим зісковзнув униз, ставши на вузьку, затоплену водою кам'яну гряду. Вода доходила йому майже до пояса, але він тримався впевнено.

Я закинула свій рюкзак, у якому дивом уцілів кейс для артефакту, і схопилася за слизьку мотузку.

— Обережно, тут слизько! — гукнув Кай знизу.

Я почала спускатися, намацуючи ногою опору, але на останньому метрі підошва зрадницьки ковзнула по багряному мулу на камені.

— Чорт! — скрикнула я, зриваючись.

Удар об каламутну воду здавався неминучим, але Кай зреагував блискавично. Його сильні руки перехопили мене за талію в повітрі й різким ривком притиснули до своїх широких грудей. Ми обоє пішли в каламутну воду по пояс, піднявши хвилю рудих бризок.

Я судомно вчепилася в його плечі, важко дихаючи. Його мокре волосся торкалося моєї щоки, а обличчя було так близько, що я бачила дрібні краплі дощу на його віях. Він міцно тримав мене, не даючи течії збити нас із ніг, і його погляд на коротку мить спалахнув чимось темним

— Казав же — тримайся, — глухо видихнув він мені в самі губи.

— Відпусти... я вже стою, — прошепотіла я, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі від небезпечної близькості.

Кай повільно розімкнув руки, допомагаючи мені зафіксувати ноги на підводному валуні.

І саме в цей момент його обличчя раптом смикнулося.

Він різко підняв праву ногу, зашипів крізь зціплені зуби й важко сперся на руків'я мачете.

— Що за чортівня... — прохрипів він, хапаючись рукою за халяву черевика. Шкіра на його вилицях натягнулася від люті. — Що там усередині?! Пече так, наче туди насипали розпеченого піску!

Я щосили прикусила щоку зсередини, стримуючи тріумфальний сміх, і зробила максимально невинний, науково-заклопотаний вигляд:

— Що таке, Каю? Невже водяна блоха? Або місцевий кліщ? Кажуть, вони просто обожнюють залазити у взуття. Може, тобі потрібна медична допомога?

Кай люто зиркнув на мене знизу вгору. Його щелепи ходили ходором від нестерпного свербежу, але в моїх широко відкритих очах була лише чиста «стурбованість».

— Стули пельку, — крізь зуби процідив він, незграбно переступаючи з ноги на ногу у багряній воді. — І йди вперед. Звіряй азимут.

Чіко на моєму плечі тихо писнув, а я з гордо піднятим підборіддям ступила в червоний потік, спостерігаючи, як мій похмурий «господар становища» люто кульгає позаду.