Розділ 2

Дощ не просто припустив — він обвалився з неба суцільною важкою стіною.

За пів години наш затишний табір перетворився на місиво. Вода з каньйону хлинула раптово, з глухим, майже звірячим гулом.Глина змивалася з гірських схилів, забарвлюючи бурхливий потік у густий, багряно-іржавий колір. Здавалося, ніби скелі стікають кров’ю.

— Шефине! Вода прибуває! — верещав Вадим, намагаючись однією рукою тримати край тенту, а іншою вчепитися в москітну сітку. — Воно вже під намет затікає! Подивіться на рівень, там же пів метра за десять хвилин!

— Бачу! Не репетуй, а збирай прилади! — крикнула я, перекриваючи шум стихії. Потоки води шмагали по обличчю, заліплюючи очі червонуватою плівкою. — Ігорю! Де гермобокси для сканерів?!

Ігор стояв посеред галявини в розстебнутому дощовику, судомно ховаючи камеру в кілька поліетиленових пакетів.

— Усе промокло, Міро! Усе до біса змокло! Мій ноутбук... там же вихідні матеріали! Який ще сканер, треба валити звідси!

— Ніхто нікуди не валить, поки ми не запакуємо обладнання! — я підбігла до намету, хапаючи важкий пластиковий кейс із вимірювальними приладами. — Вадиме, тримай трос! Прив’яжи генератор до скельного виступу, якщо його змиє — ми навіть ліхтарі не зарядимо!

— Та який генератор?! — у Вадима тремтіли губи, окуляри залило багнюкою, і він скидався на переляканого пугача. — Ви чуєте цей гул? Це селевий потік! Ми потонемо в цій глині!

— Вадиме, закрий рота і візьми трос! — гаркнула я, витираючи лоб мокрим рукавом, залишаючи на шкірі довгий червоний слід. — Це звичайний мусонний розлив. Ми на узвишші, до печери рукою подати.

— Рукою подати?! — раптом вибухнув Ігор. Він підскочив до мене, хапаючи за плече. — Ти взагалі при своєму розумі, Міро? Яка печера?! Там унизу вже річка розлилася на декілька метрів! Дороги назад нема, машина на тому боці яру втопиться по самий дах!

— Відпусти мене, — спокійно, але з люттю сказала я, скидаючи його пальці зі своєї штормівки. — Ми знали, куди їдемо.

— Я їхав робити науковий контент для гранту, а не подихати в болоті! — просичав Ігор. — Вадиме, тягни надувний човен! Той, що рятувальний!

— Що ви задумали? — моє серце стьохнуло. — Човен один. І він розрахований на екстрену евакуацію всього екіпажу разом із контейнерами.

— От ми й евакуюємося! — верескнув Вадим, витягаючи зі здутого намету яскраво-помаранчевий згорток із балоном швидкої накачки. — Шефине, поїхали з нами! Кидайте ці залізяки, вони на дно потягнуть!

— Ви ідіоти? — я загородила їм дорогу до човна. — Куди ви попливете в такій течії? Посередині русла каміння і стовбури дерев! Вас розіб'є об перший же поріг! Треба перечекати на скельному карнизі, он там, нагорі!

— На якому карнизі?! — Ігор смикнув чеку на човні. Балон зашипів, і гума миттєво роздулася, набуваючи форми важкої двомісної шлюпки. — Чекати, поки скелю розмиє? 

— Ігоре, ти не знаєш гідрології цих боліт! — я вчепилася в борт човна. — Там водоверті! Лишіться на місці, це наказ керівника експедиції!

— Та пішла ти зі своїми наказами і своїм Вороновим! — закричав Ігор мені просто в обличчя, обдавши запахом кави та переляку. — Твій контракт горить, ти й топися тут! А мені моє життя дорожче!

— Ігоре... а як же шефиня? — затинаючись, писнув Вадим, перекидаючи через борт свій рюкзак і пачку сухпайка. — Місця тільки на двох, якщо з речами...

— Вона сама хотіла знайти печеру! От нехай і шукає! — Ігор щосили штовхнув мене в груди.

Я не втримала рівноваги на мокрій, ковзкій від глини траві й боляче впала на спину просто в каламутну жижу.

— Тварюки! — крикнула я, захлинаючись від суміші дощу й люті. — Ви ж навіть весла не закріпили!

— Прощавай, Міро! Спробуй не здохнути до ранку! — крикнув Ігор, застрибуючи в човен.

Вадим навіть не озирнувся — він просто заплющив очі й щосили відштовхнувся ногою від берега. Помаранчевий борт підхопило шаленим потоком і за лічені секунди закрутило в темряві між стовбурами затоплених дерев.

— Щоб вас там розвернуло тричі, боягузи! — заволала я в порожнечу зливи.

Але відповідав мені тільки гуркіт грому.

Я важко звелася на ноги. Рівень води вже доходив мені до колін. Каламутна, важка жижа засмоктувала ноги, наче живий клей. Намет знесло, ящики з провізією попливли слідом за моїми недолугими асистентами. У мене лишився тільки мій наплічний рюкзак, у якому дивом уцілів герметичний кейс для артефакту, блокнот, компас та мисливський ніж на поясі.

— Спокійно, Міро. Тільки без паніки, — прошепотіла я собі під ніс, стукаючи зубами від холоду. — Ти вчена. Ти прораховуєш ситуації. Дерево. Треба лізти на дерево.

Вода підіймалася з лякаючою швидкістю. Потік ударив мені в стегна, збиваючи з ніг. Я схопилася за товсту гілку низькорослої мангрової породи, намагаючись підтягнутися. Слизька кора вислизала з пальців.

Попереду з каламутної піни виринув масивний уламок колоди.

«Це кінець», — майнула коротка, холодна думка.

Колода мчала прямо на мене. Я заплющила очі, готуючись до удару, але замість трощі відчула, як залізна хватка вп'ялася мені в комір штормівки й з нелюдською силою смикнула вгору.

Я боляче гепнулася на хиткий дерев’яний настил, розкашлявшись від багряної води, що потрапила в ніс і горло.

— Жива? — пролунав над головою низький, спокійний і неприємно глузливий голос.

Я підвела голову, жадібно ковтаючи повітря. Переді мною на одне коліно присів високий чоловік. Мокре темне волосся липло до його чола, вилиці були висічені гостро, а на шиї на шкіряному шнурку гойдався амулет із хижого ікла. На його плечі сиділа маленька мокра мавпа з наляканими круглими очима, яка міцно трималася лапками за його куртку.

— Хто... хто ти такий? — вичавила я, намацуючи рукою ніж на поясі.

Чоловік помітив мій рух, і куточок його губ смикнувся в насмішці.

— Сховай залізяку.Якби я хотів тебе прирізати, то не витягав би з тієї каламуті.

— Ти,що стежив за нами? — мозок раптом увімкнувся, зіставляючи факти.