Розділ 1

— Міро, сонечко, ти мене взагалі чуєш? Твій контракт добігає кінця у вівторок. А в середу твій стіл займе новий стажист, який не годує інвесторів казками про загублені святилища, — професор Воронов поправив на носі золоті окуляри й постукав пухким пальцем по моєму звіту. — Кафедра не фінансуватиме привидів.

Я глибоко вдихнула повітря, просякнуте запахом дешевої кави з автомата, гудінням кондиціонера та моєї неминучої професійної смерті.

— Це не казки, Едуарде Борисовичу. Це карстова печера «Сльози Ягуара». Останній недосліджений грот на стику затоплених каньйонів. Якщо я знайду ту ритуальну стелу і привезу зразок давньої різьби — це сенсація. Університет отримає статус першовідкривача та міжнародний грант!

— Якщо знайдеш, — солодко протягнув він, окинувши мене скептичним поглядом. — А поки що ти принесла мені три коробки рахунків за оренду сканерів і догану від лаборантів за те, що сушила рідкісний мінерал у спільній мікрохвильовці.

— Він не сушився, а проходив експрес-термообробку!

— О господи, — Воронов стомлено потер перенісся. — Дві неділі, Міро. Рівно чотирнадцять днів. Я підписую наказ на експедицію і даю тобі двох асистентів із магістратури — Вадима та Ігоря. Більше грошей нема й не буде. Якщо до кінця місяця артефакт або його детальні зліпки не ляжуть на мій стіл...

— Я сама напишу заяву на звільнення, — відрізала я, не давши йому договорити.

— Чудово. Бо бланк уже лежить у моїй шухляді, — він сухо всміхнувся і підсунув мені наказ на підпис.

Спочатку був великий міжнародний рейс, де Вадим примудрився випити весь запас заспокійливого й перевірити пульс сорок разів. Потім — крихітний, напіврозвалений гвинтовий «кукурудзник» місцевих авіаліній, який деренчав так, ніби збирався розсипатися просто над смарагдовим океаном диких лісів.

— Шефине, а чому в цього літака крило так підозріло хитається? — бліднучи, кричав мені у вухо Вадим крізь ревіння моторів. На ньому вже була натягнута панама з антимоскітною сіткою, попри те, що ми були на висоті трьох тисяч метрів.

— Це для аеродинаміки, Вадиме, розслабся! — відгукнувся Ігор, притискаючи камеру до мутного ілюмінатора. — Дивіться, який кадр для блогу! «Останній політ у невідоме». Як думаєте, скільки лайків набере?

— Якщо ми впадемо, Ігорю, лайки тобі ставитимуть уже в некролозі, — пробурмотіла я, перевіряючи на колінах герметичний кейс для артефакту.

Коли шасі з диким скреготом нарешті торкнулися розбитої злітної смуги посеред глухого провінційного містечка, нас зустрів удар вологої, липкої спеки. Попереду був лише найнятий старий позашляховик і сотні кілометрів непрохідних хащів.

Розібравши речі і зібравши все необхідн,ми с горе напарниками почали вирушати до мети.

Вадим — худий хлопець у трьох панамах і масивних окулярах від сонця, який панічно боявся будь-якої фауни й зараз натягував на себе черговий шар антимоскітного захисту.

Ігор — здоровань із бездротовими навушниками на шиї, який уже хвилин двадцять намагався сфотографувати свій новенький мачете для блогу з підписом «Крізь хащі до таємниць».

— Шефине, а там біля скель є хоч якийсь зв'язок? — жалібно запитав Вадим, запшикуючись спреєм від комах так щедро, що сусідній голуб закашлявся і полетів геть. — Бо в мене дедлайн із модульного тесту в п'ятницю.

— Зв'язок буде, Вадиме. Якщо видряпаєшся на верхівку скелі й зловиш сигнал зубами, — буркнула я, перевіряючи герметичність кейса для крихких знахідок. — Ви сканери склали? Ліхтарі? Мотузки? Гермопакети для артефакту?

— Усе запаковано, шефине! — бадьоро відрапортував Ігор, не відриваючись від екрана телефона. — Я ще й пальник узяв. І сушене манго. Прорвемося, я бачив випуски про виживання на ютубі.

— Господи, за що мені це покарання... — тихо зітхнула я, затягуючи ремені рюкзака.

Старий орендований позашляховик чхав, гуркотів підвіскою і вперто повз углиб занедбаної лісової дороги, яка з кожним кілометром ставала все менш схожою на дорогу. Зелена стіна джунглів зімкнулася над нами, закривши сонце.

— Шефине, а чому тут земля такого кольору? — Вадим притисся лобом до скла. — Вона якась… іржава.

— Латерит, — відповіла я, вчепившись у кермо обома руками, щоб нас не скинуло в яр. — Червона глина з високим вмістом заліза. Поки сухо — вона як камінь. Коли почнуться мусони, перетвориться на ковзке мило. Але за прогнозом у нас є ще щонайменше десять днів запасу. Встигнемо.

— Та куди поспішати, тут краса яка! — подав голос Ігор із заднього сидіння, ловлячи ракурс на камеру. — Світло крізь листя падає ідеально. Зараз зніму пару кадрів нашого марш-кидка.

Через дві години навіть натяк на колію остаточно зник. Ми вперлися в густі зарості бамбука й покручених ліан, через які авто вже не могло проїхати.

— Усе, далі пішки, — скомандувала я, глушачи мотор.

Ми вивантажили спорядження, розділили гермомішки та звірили координати за супутниковим навігатором. Перші півтори години ми просто блукали: стародавні орієнтири з моїх старих архівних мап зовсім не збігалися з реальним ландшафтом. Русла струмків змістилися, скельні виступи поросли мохом, а стежки, давно поглинув ліс.

— Ми точно не йдемо по колу? — скиглив Вадим, тягнучи важкий штатив для сканера. — Мені здається, це дерево я бачу вже втретє.

— Ми йдемо за азимутом, Вадиме. Просто рельєф складний, — заспокоїла я, хоча сама відчувала, як підступна втома накопичується в м'язах.

Ближче до третьої години дня ми нарешті вийшли на невелику кам'янисту галявину біля підніжжя скельного хребта. Поруч дзюрчав мілкий прозорий потічок, а між заростями папороті проглядали перші вертикальні розломи вапняку — вірна ознака карстових пустот.

— Ставимо привал тут, — видихнула я, скидаючи важкий рюкзак на сухе каміння. — Перепочинемо, перевіримо прилади й почнемо огляд скелі.

Ігор одразу плюхнувся на розкладний стільчик і зашарудів пакетом із сушеним манго, а Вадим заходився розпилювати навколо намету репелент, створивши навколо себе їдку хмару.