46

Камілло

— Ти знову стоїш не правильно, Вікторіє, — промовив я, всоте ставлячи дівчину у правильно позицію для отримання м'яча. Хоча її удари були далеко не ідеальними, вона все одно трималась впевнено. — Тримай ракетку трохи нижче, не забувай слідкувати за м’ячем, а потім БАМ і відбила..

— Я намагаюсь, — тихо прошипіла Вікторія, закотивши очі.

— Сьогодні ти сама прийшла до мене на урок, я тебе не кликав Тому не злись, — я посміхнувся, нахиляючись за своєю додатковою ракеткою.

— Я не винна, що мені немає, чим зайнятись.

Я посміхнувся, слідкуючи за її одиночним тренуванням. Навіть попри те, що вона не була професійним гравцем великого тенісу, чи навіть близько до цього не стояла, але її друге тренування вже справді було кращим.

— Зіграємо? — запитав я, закидаючи свою ракетку собі на плече.

— Хіба, якщо буде якийсь приз.

— Ох, минулого разу ти програла, забула?

— Тому й програла, бо не було мети перемогти.

Я усміхнувся, хитаючи головою. Вікторія завжди знаходила спосіб виправдати свої маленькі поразки, і це було навіть кумедно. Вона тримала ракетку в руках так, ніби збиралася змагатися за Вімблдон (тенісний турнір в Лондоні), хоча її техніка залишала бажати кращого.

— Добре, — промовив я, опускаючи ракетку з плеча і обережно стискаючи ручку. — Хочеш мету? Нехай це буде...

Я задумався на мить, а потім хитро посміхнувся.

— Якщо переможеш, я приготую тобі вечерю.

— О, звучить непогано, — сказала вона, намагаючись приховати задоволення. — А якщо програю?

— Тоді приготування вечері залишиться твоїм обов’язком.

— Це нечесно! — вона примружила очі, вказуючи на мене ракеткою, але в її голосі не було й краплі справжнього обурення. — Ти професійний спортсмен, Камілло.

— Зате ти вперта, — відповів я, зробивши крок ближче до сітки. — Тож покажи мені, наскільки.

Вікторія зітхнула, зайнявши місце на іншому боці корту. Я помітив, як вона обережно розминає зап’ястя, її очі пильно стежать за м’ячем, який я обережно підкинув, готуючись до подачі.

— Готова?

— Завжди, — відповіла вона, трохи нервово посміхаючись.

Я подав м’яч, і вона, несподівано для мене, досить вдало його відбила. Траєкторія була далека від ідеальної, проте м’яч пролетів через сітку і впав на моєму боці.

— Добре! — вигукнув я, підбираючи м’яч і подаючи знову. — Так тримати, Вікторіє!

Наступний удар був значно кращим, і я ледь встиг повернути м’яч на її сторону. Вона відбила його невпевнено, і той знову опинився на моєму боці.

— Що ж, прогрес очевидний, — пожартував я, зупиняючи м’яч ногою. — Утім тобі ще є куди рости.

— Не будь таким самовпевненим, — промовила вона, витираючи чоло рушником. — Наступного разу я тебе здивую.

Я сміявся, спостерігаючи, як вона знову зайняла позицію. Її серйозність була заразною, і я відчував, як мій настрій стає все легшим.

— Давай, ще один сет, — запропонував я, підкидаючи м’яч для нової подачі.

Вікторія схвально кивнула, готова до бою. І хоча її техніка була далека від досконалості, я не міг не помітити, скільки енергії та наполегливості вона вкладає у кожен удар.

— Боже, ти справжній боєць, — сказав я після чергового вдалого удару.

— А ти думав, я здамся?

— Ні, — зізнався я, спираючись на ракетку. — Проте тепер я знаю, що з тобою краще не жартувати, коли мова йде про змагання.

Вона посміхнулась, і її очі заблищали.

— І не забудь про вечерю, — нагадала вона, йдучи до лавки, щоб випити води.

— Звичайно, — я зробив паузу, зітхнувши. — Але не забувай: переможець ще не визначений.

— Побачимо, Бореллі.

Кілька хвилин ми ще мовчки тренувалися. Я кидав м’ячі, Вікторія їх відбивала, інколи невдало, але вперто не зупинялася. Її серйозність мене навіть трохи вражала. Вона відкладала кожен свій удар, ніби це був останній сет на турнірі, де вирішується доля світу.

— Тримай руку міцніше, — знову зауважив я, і вона, здається, навмисно ще сильніше стиснула ракетку, явно нервуючи.

— Я тримаю її міцно! — різко відповіла вона, і м’яч, який я кинув, полетів далеко в бік, навіть не торкнувшись її ракетки.

— Так міцно, що м’яч боїться до тебе підлетіти? — підколов я, посміхаючись.

— Камілло! — вона різко поставила руки на стегна. — Ти хочеш допомогти, чи просто повчати?

— Я тільки хочу, щоб ти грала краще.

— А що, я так погана в цьому? — вона примружила очі, і я вже зрозумів, що наступні кілька хвилин будуть… цікавими.

— Я такого не казав, — відповів я, хитаючи головою. — Просто ти намагаєшся, але... треба ще попрацювати над технікою.

— Попрацювати над технікою? — Вікторія підійшла ближче, явно готова вступити у словесну дуель. Схоже, настрій в когось сьогодні не задався.. — Ти, може, забув, що я тут не професійна тенісистка, а просто…