44

Вікторія

— Скажи мені головну причину, чому я не можу поїхати з тобою? — запитала я, здається, вже всоте, спостерігаючи, як Камілло продовжує спокійно збирати свої речі.

— М… — він удав, що глибоко задумався, нахиливши голову набік, і навіть легенько постукав пальцем по підборіддю.. — Бо не можеш. Піде?

Я закотила очі й злісно видихнула. Чому я маю залишатися вдома? Сьогодні один з небагатьох днів, коли у мене не заплановано жодних зйомок чи інших справ. До того ж… сьогодні в мене день народження… і я точно не хочу залишитись вдома.. на самоті. А навряд чи, хтось знає про цей день. Точно не Камілло.

— Ну прошу тебе, Камілло… — продовжила я, намагаючись звучати якнайбільше переконливо. Але його обличчя залишалося холодним і незворушним, ніби він взагалі не чув мене. — Минулого разу ти казав, що я твій талісман на перемогу! А сьогодні ти не хочеш, щоб я їхала з тобою?

Він театрально закотив очі, закручуючи кришку пляшки з водою.

— Не пам’ятаю, аби я таке казав, — промовив він, лукаво усміхнувшись. — Можливо, в мене тоді м’яч у голову прилетів?

— Камілло!

— Ну, що ти хочеш від мене? — нарешті відповів він, роблячи вигляд, що втомився від наших дебатів. Він тяжко видихнув, ніби ми обговорювали не поїздку, а серйозну світову проблему. — Я буду там до самого кінця, розумієш? Втекти раніше, як минулого разу, не вийде. І їхати три години.

Я зітхнула, опустивши очі донизу.

— Я хочу тебе підтримати, — тихо промовила я, злегка нервуючи. — Я не хочу бути одна вдома…

Здавалося, ці слова пробили якусь невидиму стіну між нами. Вираз його обличчя змінився — холодність зникла, поступаючись місцем чомусь м’якшому. Камілло витримав паузу, а потім поглянув на мене так, ніби вперше щось помітив.

— Боже, Вікторія, — тяжко зітхнув він, піднявши очі до стелі, ніби просив допомоги в небес. — Що мені з тобою робити?

Його реакція змусила мене мимоволі посміхнутися. Я знизала плечима, зберігаючи свою найневиннішу посмішку. Камілло лише похитав головою і… перекривив мене, копіюючи мої рухи.

— Я можу попросити ще краще, — несподівано для себе промовила я.

Він підняв одну брову настільки високо, що це було майже комічно. Його здивування змусило мене усміхнутися ще ширше. Однак, відступати вже нема куди.

Я зробила крок до нього, підтримуючи впевнену ходу, хоча серце шалено калатало. Зупинившись зовсім поруч, я пристала навшпиньки й обережно доторкнулася губами до його щоки. Вона була такою теплою і гладенькою, ніби він тільки-но поголився.

— Будь ласка, — прошепотіла я тихо, майже не торкаючись його.

Коли я відсторонилася, то помітила, як він затримав подих. Його темні очі стали ще темнішими та пронизливими, ніби хотіли щось сказати, але губи мовчали. У цьому погляді читалося все: здивування, замішання, а ще щось тепле й невловиме, що він так намагався приховати.

— Оке-ей, — нарешті протягнув він, прочистивши горло. — В тебе є двадцять хвилин, щоб зібратися. Якщо запізнишся, я чекати не буду.

— Ура! — закричала я, підстрибнувши на місці й одразу кинулася до своєї кімнати.

— Божевільна, — почувся його глузливий голос, коли я вже бігла по сходах, утім я відчувала, що він усміхався.

Через двадцять хвилин я вже стояла біля дверей із сумочкою в руці, готова до поїздки. Камілло, який, схрестивши руки на грудях, чекав біля авто, лише підняв брову, помітивши мене.

— Ну треба ж, ти впоралась! — здивовано промовив він, посміхнувшись. — Навіть хвилина у хвилину.

— Ніколи не недооцінюй жіночу здатність до швидкого збору, — відповіла я, хитаючи головою, і підійшла ближче.

Камілло знову глянув на мене оцінюючим поглядом, зупиняючись трохи довше, ніж зазвичай, на моїх ногах у витончених босоніжках і короткій сукні кремового кольору.

— Ти серйозно хочеш їхати в цьому? — запитав він, грайливо вигнувши брову.

— А що не так? — перепитала я, притримуючи ремінець сумочки.

— Та нічого, — він повів плечима й відчинив двері машини. — Тобі дуже личить, правда. Просто будь готова до кондиціонера на максимум, бо я не збираюся перетворюватися на вареного лобстера, поки їду три години.

— Я витримаю, — заявила я, сідаючи на пасажирське сидіння.

Камілло зайняв місце водія й одразу ж увімкнув улюблений плейлист, з якого лунали бадьорі італійські треки. Ми рушили в дорогу, і я, підперши щоку рукою, спостерігала за пейзажами, які змінювалися за вікном.

— Чесно кажучи, я не хочу, щоб ти заснула, — несподівано сказав Камілло, кидаючи короткий погляд у мій бік.

— Зі мною таке ніколи не трапляється!

Він хмикнув, і його погляд на мить зустрівся з моїм.

— Побачимо, — сказав він із таким виглядом, ніби точно знав, чим усе закінчиться.

Дорога тягнулася довго, проте атмосфера була теплою. Ми постійно обмінювалися жартами, обговорювали останні новини про турніри та навіть згадували курйози з весілля.

— А пам’ятаєш, як Ніно виступав із піснею про тебе? — засміялася я, ледве стримуючи сльози.