43

Камілло

Вранці у мене було чергове тренування зі своєю командою. Після доволі довгих монологів тренера, про те, яким я мушу буду зібраним завтра, на третьому етапі, і як не маю показувати, що моя ліва рука турбує мене, я зрештою пішов на додаткове тренування. Вже просто на силових тренажерах. На день я більше не планував нічого, окрім як відпочити перед завтрашнім днем. До того ж змагання проходитимуть в сусідньому місті. Тому, зранку мене ще чекає дорога.

Я підійшов до канатів для кросфіту та продовжив своє тренування на руки. Я все менше відчуваю дискомфорт у лівій руці, проте не наважуюсь її зайвий раз навантажувати. І все було б нічого, я продовжив би своє тренування, зосередившись на зміцненні рук, коли з мене несподівано зірвали навушники.

— Агов? — обурено вигукнув я, різко повертаючи голову. — Луїза? Що ти взагалі тут робиш?

Переді мною стояла вона, вся така впевнена, зі схрещеними на грудях руками та поглядом, який одразу говорив: "Мені байдуже, наскільки ти зараз зайнятий".

— Тебе шукаю, — коротко відповіла Луїза, навіть не моргнувши. — Ти бачив, скільки разів я тобі телефонувала? До речі, ще з учорашнього вечора!

— Я думав, ти помилилась номером, — буркнув я, витираючись рушником. — Хотів передзвонити після тренування.

— Вікторія сказала, що в тебе тренування з восьмої до десятої, — вона демонстративно подивилася на свій годинник. — А зараз майже дванадцята.

Я похитав головою, закотивши очі.

— Ні хвилини без контролю, — пробурмотів я, хитаючи головою з легким усміхом. — Раніше я роками міг тебе не бачити, а тепер, як тільки ти здружилась з Вікторією, чую тебе щодня. І взагалі, — я показово простягнув руку. — Навушники поверни.

Луїза хмикнула, але все ж віддала їх. А я, розуміючи, що навряд чи вже продовжу своє тренування, почав потихеньку складати свої речі до сумки.

— Як ти взагалі здогадалась, що я тут?

— Кірін сказав, — відповіла вона, наче це щось само собою зрозуміле.

— Кірін? — перепитав я, піднявши брови. Останнім часом вони з’являлися разом трохи частіше, ніж це було.. логічно. — Невже він перестав бігати за Ясмін і переключився на тебе?

— Чому така реакція? — Луїза посміхнулась, хитнувши головою. — Якщо ти не пам’ятаєш, то Кірін співпрацює з моїм піар-агентством. Йому потрібна допомога в просуванні майбутнього спортивного центру.

— Удам, що повірив, — саркастично кинув я, закидаючи рушник до своєї спортивної сумки.

— Я почекаю тебе на вулиці, поки ти приведеш себе до ладу. Нам потрібно серйозно поговорити, — заявила вона, знову хитаючи головою, ніби я щось зробив не так.

— Серйозно? Тобі й «серйозно»?

— Даю тобі десять хвилин, Бореллі.

Я закотив очі, проводжаючи Луїзу коротким поглядом, а потім й сам направився до роздягальні. Все ж тренування було, яким би воно не було. Тому мені терміново потрібен душ.

— Добрий ранок ще раз, — сказав я, підходячи на парковку, де вже стояла Луїза, опершись об свій автомобіль, у звичній позі з перехрещеними на грудях руками.. — То про, що ти хотіла поговорити?

— А в тебе зовсім ідей немає? — з дивним тоном промовила вона, примруживши очі.

— Ну, можливо, тобі потрібна порада, як звабити мого брата, але вибач, я в цьому не експерт, — пожартував я, закидаючи сумку в багажник.

— Та немає у мене нічого з Кіріном! — нервово крикнула Луїза. — І мені зовсім не подобаються такі чоловіки, як він.

— Ох, а які ж тобі подобаються? — я склав руки перед собою, повторюючи за дівчиною, та схилився тулубом до свого автомобіля.

— Східної крові, зрозумів?! — різко відповіла вона, і її тон змусив мене відступити.

— Більше, ніж міг, — хмикнув я, відкидаючи руки.

— Замість того, щоб тиснути на моє особисте життя, ти б краще переймався іншим.

— Наприклад?

— У твоєї дружини, якщо ти забув, скоро день народження, — кинула вона, і її посмішка була надто тріумфальною.

Це прозвучало так, ніби мене вдарили молотком по голові. День народження? У Вікторії? І я нічого про це не знаю? Чудово, просто чудово.

— Жарти закінчились, Бореллі? — запитала Луїза, хитро усміхаючись. І ця її лукава посмішка вже дратувала більше, ніж моя втома після тренування.

— День народження? — перепитав я, і це звучало настільки тупо, що навіть я сам ледве стримав бажання вдарити себе по лобі.

— Ну, так, Бореллі, — Луїза схрестила руки на грудях, дивлячись на мене як на школяра, який забув домашнє завдання. — Це той день, коли люди зазвичай святкують річницю свого народження. Ти точно її чоловік?

— Я... — я важко видихнув, намагаючись знайти виправдання, хоч якесь. — Ми зовсім не говорили про це! Я.. Я забув!

— Ох, так, Камілло, вона мала підійти до тебе з нагадуванням: «Гей, дорогий, не забудь, що я народилася ось тоді-то».

— А що ти пропонуєш? — я підняв руки, ніби здаючись. — Влаштувати їй величезну вечірку? Наняти циркових артистів? Може, запустити феєрверки?