41

Камілло

Ми сиділи на пляжі, де хвилі м’яко шепотіли свої вічні таємниці, а сонце, яке вже заходило, фарбувало горизонт у теплі відтінки рожевого й помаранчевого. Вікторія була поруч, але її мовчання, здавалось, створювало невидимий бар’єр. Вона водила кінчиками пальців по піску, малюючи безформні лінії, які тут же зникали під легким вітром.

Я вдивлявся в неї, намагаючись зрозуміти, що ховається за її тихим спокоєм. І нарешті, вирішив озвучити питання, яке давно тримав у собі:

— Можна поставити тобі особисте питання?

Вікторія завмерла, припинивши свої невидимі малюнки. Її пальці застигли над піском, а плечі злегка напружились. Вона повільно випросталась, сідаючи рівніше, і перевела на мене свої карі очі.

— Ти мене лякаєш, — промовила вона з легким нервовим сміхом, який не зміг приховати тіні хвилювання в її голосі. — Але можеш.

Я відкинувся трохи назад, спираючись на лікоть.

— Ти майже все вже знаєш про мене та моїх рідних... проте… я зовсім нічого не знаю про твоїх.

Вікторія, здавалося, передбачила це питання ще до того, як я його закінчив. Її очі потемнішали, наповнились якимось болем, який, схоже, вона давно навчилась ховати. Вона опустила погляд і злегка посміхнулася, але ця посмішка не мала в собі радості.

— Що саме тебе цікавить? — запитала вона тихо, провівши долонями по своїй легкій сукні, ніби намагалась заспокоїти себе цим рухом.

— Все, що ти можеш... а головне, хочеш мені розповісти, — м’яко відповів я, не відводячи від неї погляду.

Її пальці знову повернулись до піску, де вона почала водити ними по колу, ніби це могло допомогти знайти потрібні слова.

— Мої батьки… вони не ті, ким ти б хотів їх уявляти, — нарешті почала вона, хоча її голос був спокійний, в ньому все ж звучали нотки гіркоти. — У нас ніколи не було ідеальної родини. Вони були... людьми, які, здається, більше любили змагатися між собою, ніж виховувати мене.

Вона зробила паузу, вдивляючись у далекі хвилі, ніби знаходила там відраду чи спогади.

— Батько пішов від нас, коли мені було десять. Якийсь час я ще намагалась підтримувати з ним зв’язок, але... потім перестала. Він був далекий від уявлення про турботливого тата. І я зрозуміла, що навряд чи хоче бачити мене у своєму житті. А мама... Вона завжди була сильною. Однак, знаєш, ця сила часто межувала з жорстокістю. Вона вважала, що життя — це постійна боротьба. І навчила мене боротись. Аби вижити.

Її голос злегка затремтів, і вона нервово зітхнула, продовжуючи малювати щось у піску.

— У мами часто були різні проблеми, то на роботі, то ще десь… тому згодом ми переїхали жити до дідуся. І це.. це були найкращі роки мого дитинства. Я дуже вдячна йому, адже він давав мені всю ту любов, що мені не вистачало… Проте.. він рано пішов від нас. Мені навіть п’ятнадцяти не було, — вона повільно перевила погляд на мене, сумно усміхнувшись. — Напевно, тому я так швидко навчилась самостійності. Я перестала спілкуватись з рідними… точніше вони зі мною. Тож.. У мене просто не було іншого вибору.

— Вікторіє… — почав я, але вона різко підняла руку, зупиняючи мене.

— Ні, не треба. Все добре. Це було давно. І я не хочу, щоб ти думав, ніби я зараз скаржусь.

Я кивнув, хоча її слова залишили глибокий слід у моєму серці.

— Ти сильна, — сказав я після невеликої паузи. — Дуже сильна. І я захоплююсь цим.

Вона нарешті підняла на мене погляд, і в її очах знову з’явилось тепло.

— Тепер ти розумієш, чому я ніколи не говорила про них? Це не історія, якою я хотіла б ділитись.

— Але це частина тебе, — відповів я, нахиляючись ближче. — І вона заслуговує на те, щоб її почули. Якою б вона не була.

Її губи розтягнулись у слабку посмішку, і вона тихо додала:

— Дякую, Камілло.

Я кивнув, намагаючись не тиснути на неї більше. В її голосі звучала щирість, а у відвертості — довіра, яка змусила мене відчути щось схоже на гордість. Вікторія не була людиною, яка легко відкривала своє серце. І той факт, що вона розповіла мені про своє минуле, навіть так скупо, був чимось особливим.

— Мені здається, ти недооцінюєш себе, — почав знову я після паузи, усміхнувшись. — Ти пережила багато і все ж змогла залишитись… собою.

— «Собою»? — перепитала вона, піднявши одну брову, а в її очах промайнула тінь цікавості. — Що ти маєш на увазі?

— Щирою, справжньою, сміливою, надзвичайно самовпевненою.. Людиною, яка може так легко змусити мене засміятись або… — я запнувся, підшукуючи слова, і несподівано відчув, як вона уважно дивиться на мене. — Зробити мій день яскравішим лише своєю присутністю.

Вона притиснула руки до колін, ледь помітно нахиливши голову.

— Камілло, ти іноді надто...

— Що? Надто гарний? Розумний? Скромний?

Вона засміялась, легко штовхнувши мене в плече. Її сміх, такий щирий і дзвінкий, наповнив простір між нами.

— Надто несподіваний, — нарешті відповіла вона, хитаючи головою. — Я ніколи не знаю, чого від тебе очікувати.