40

Вікторія

— І куди ми їдемо? — знову запитала я, переводячи погляд на Камілло. Він уважно дивився на дорогу, тримаючи кермо впевнено, але з якоюсь незвичною м’якістю. Його обличчя було осяяне спокоєм і загадковою усмішкою, яка змушувала мою цікавість буквально зашкалювати. — Камілло?

— Побачиш, — коротко відповів він, і ця посмішка розширилась, однак очей з дороги він так і не відвів.

Я зітхнула, ледь похитавши головою. Він був таким невимовно впертим, коли хотів тримати щось у таємниці. Сьогоднішній день почався з його абсолютно нахабного пробудження: Камілло безцеремонно стягнув із мене ковдру, позбавляючи останніх хвилин солодкого сну. Я тоді вже встигла придумати йому кілька варіантів «відплати» у вигляді болючої та довгої смерті, але потім згадався його вчорашній загадковий натяк про якийсь сюрприз, і моя цікавість узяла гору над бажанням помсти.

— Ти сьогодні на свою сторінку не заходила? — раптом запитав він, відкинувши чергову завісу мовчання.

— А мала б? — перепитала я, злегка примруживши очі. У його голосі було щось підступне, ніби він щось знав, чого я ще ні.

— Ну, не знаю… — він хитро всміхнувся. — Ти ж тепер у нас блогерка. Як це ти досі не виставила жодної сторіс чи посту? Що це за безлад? Чи… ну мені тебе вчити?

В його словах звучала грайлива насмішка, яка тільки підбурювала мене. Щось він таки натворив. Я дістала телефон із сумочки й, відчувши, як Камілло краєм ока слідкує за моєю реакцією, відкрила свою сторінку. І моєму шокові не було міри. Я вловила повітря губами, не знаючи, як реагувати. Ще вчора там було кілька сотень, а зараз… А вже сьогодні їхня кількість перевалила за сто тисяч!

— Ну що там? — не переставав Камілло, кидаючи на мене свої хитрі погляди, ніби знав про мою реакцію більше за мене. — Що нового пишуть?

— Камілло, звідки? Чому?.. Що ти зробив? — слова буквально злетіли з моїх вуст, поки я продовжувала вивчати екран.

Але він знизив плечима, усміхнувшись. Я продовжила дивитися на свою сторінку, помітивши, що хтось відмітив мене на фото. Насправді тих позначок було дуже багато. Проте одна з них точно кинулась в око першою.

— Ти виставив пост зі мною? — запитала я, не піднімаючи очей від екрана, де красувалася світлина з нашого весілля.

— А.. не міг? — перепитав він так, ніби це була найбільш логічна річ у світі. — Подумав, що твоїй сторінці потрібна підтримка. Ну і моїй теж. Час було оголосити світу, що я вже не холостяк не тільки жовтою пресою, чи тим журналом.

І чомусь я усміхнулась. І чомусь мені стало дуже приємно, а в серці тепло. Я продовжила розглядати наше фото з весілля, яке яскраво розбавляло сторінку Камілло. Майже всюди там був лише теніс, море, чи якісь фото чоловіка в тому ж самому спортивному амплуа. А тепер — і наше з ним фото з весілля.. Фото було настільки гарним, що я ледь не втратила дар мови. На знімку ми танцювали наш перший танець: я в обіймах Камілло, у сяйві м’якого світла, на фоні казкового краєвиду. Ніби.. ніби все була по-справжньому..

«Sorridimi. Sempre! Sorridimi. Solo il tuo sorriso mi fa sentire vivo.» (італ. Посміхнися мені. Завжди! Посміхайся до мене. Тільки твоя посмішка змушує мене відчувати себе живим)

— Чому підписав фото саме так? — запитала я, відчуваючи, як щоки спалахнули, серце підстрибнуло, а дихання стало нерівним.

— Бо люблю твою посмішку, — його слова прозвучали з такою простою щирістю, що я на мить засумнівалася, чи це взагалі був Камілло.

Я здивовано підняла брови, не вірячи, що почула усе.. правильно. Він справді це сказав? Чи це був черговий його жарт? Як мені взагалі зрозуміти його, коли він постійно, або жартує, або жартує ще сильніше?

— Сподіваюсь, я зрозуміла твій жарт, — перепитала я, не сміючи зустріти його погляд.

— Чому одразу ж жарт?

Однак, я не наважилась більше на нього глянути. Мої пальці машинально прокручували коментарі під фото. Всі ці: «Яка красива пара! Щастя вам!», «Камілло!!! Чому не я?», «Дивно, він ніколи навіть не давав натяку, що в нього є дівчина!», «А вона нічого така…», «Помітив їх нещодавно в одному ресторані. Надзвичайно мила пара.», і ще купа різних коментарів, які ми все-таки гарні, або навпаки, що це все це задля піару, водночас дивували та лякали... Я тяжко зітхнула та вирішила не зважати на ці дурні слова хейтерів. Вони всюди є, тому не дивно.

— Ми приїхали. Ходімо, — несподівано сказав Камілло, щойно зупинивши авто. Він швидко вийшов з машини, і я вже не очікуючи його, вийшла й сама, на що чоловік закотив очі, хмикнувши. — Ти образилась на мене?

— Чому ти так вирішив? — перепитала я, обійнявши себе двома руками. Хоча сонце було надзвичайно палким, але я не звикла до вітру, який доносився з моря.

— Тобі вже навіть моя рука потрібна, аби вийти з авто, — буркнув він, вкотре закотивши очі. — Хоча всю дорогу те й робила, що милувалась моїми соцмережами.

— Що?!

— Так-так, я бачив, — Камілло хитро усміхнувся, відкриваючи багажник, та дістаючи звідти якусь корзину. Коли він встиг підготуватись? — Будуть якісь оправдання, сеньйоро?

Я хмикнула, похитнувши головою. Що я маю сказати? Тим паче я дійсно ледь не всю дорогу переглядала його сторінку, та сторінки його фанатів. Виявляється, вже навіть якісь фан-сторінки про мене створили… І… мені це дуже сподобалось, тому я всі їх пролайкала й десь навіть залишала коментарі.