39

Камілло

Я повільно перевів погляд з екрана свого ноутбука на Вікторію, яка несподівано з’явилася поруч і сіла напроти мене. Її тонкі пальці швидко рухалися по екрану телефону, вона щось уважно читала чи переглядала, не звертаючи жодної уваги на все навколо. Я продовжував спостерігати, як вираз її обличчя змінювався: то посмішка, то легке здивування, то задумливість, яка ніби витала в повітрі. Її брови злегка зводилися, а губи то стискалися, то мимоволі розпливалися в усмішці. І зрештою, не витримав.

— Що ти робиш? — запитав я, звузивши очі, наче намагався зрозуміти її загадкові дії.

— Я зайнята справами. Дуже важливими справами.

— Створюєш всесвітню корпорацію? Плануєш захоплення світу?

— Щось краще. Створюю сторінку в соцмережах, — цілком спокійно відповіла вона, навіть не відриваючи погляду від телефону. Її голос був рівним, але трохи відстороненим, ніби вона була повністю занурена у свою справу. — Точніше, заповнюю її контентом.

— В тебе не було?

— Була, — відповіла вона, нарешті кидаючи короткий, але усміхнений погляд у мій бік. — Але моя нова агентка порадила створити краще нову, аніж повністю переробляти стару. Хоча я майже не вела свою попередню, але точно не хочу людей зі свого старого життя в новому.

— Розумно, — кивнув я, відсуваючи ноутбук убік. Її логіка здалася мені цілком обґрунтованою. — З яких пір у тебе з’явилася агентка?

— Нещодавно, — вона ледь помітно всміхнулася, знову поринаючи у свій телефон. — Ти майже весь час пропадав на тренуваннях після першого туру, тому я не встигла тобі про це розповісти. Точніше… забула.

Я закотив очі, схрестивши руки на грудях. Вона мала рацію. Останні кілька тижнів я цілком поринув у тренування, які стали навіть інтенсивнішими, ніж до початку змагань. Грати правою рукою виявилося значно складніше, ніж я уявляв. Суперники помічали це, і якщо раніше я міг передбачити свою перемогу вже на початку гри, то тепер кожен сет був битвою на рівних.

— То тепер ти будеш блогеркою? — поцікавився я, злегка посміхнувшись. У моєму голосі прозвучала нотка глузування, але не злої.

— Не думаю, що все зайде аж настільки, — відповіла вона, все ще не відриваючи погляду від екрана. — Але Мілена сказала, що мушу активно вести соцмережі.

— Мілена?

— Моя агентка, — коротко пояснила вона, нарешті відклавши телефон убік і зустрівшись зі мною поглядом, ніби я мав знати це ще до того, як вона взагалі промовила ім’я.

— А-а, — я кілька разів кивнув, при цьому хитро посміхаючись. — А я думав, я твій головний агент.

Вона зухвало усміхнулася, піднявши телефон, ніби це була корона, яку їй щойно вручили.

— Ти лише на другому місці, Бореллі.

— Боляче, але справедливо, — зітхнув я, відкидаючись на спинку стільця.

— Чому ти постійно посміхаєшся? — Вікторія раптом нахилилася вперед, її очі уважно вдивлялися в мої, наче намагалися знайти щось приховане.. — Тобі щось не подобається?

— Мені? — здивовано перепитав я, вказуючи на себе. — Мені все подобається. Особливо твої зміни.

— Тобто? — вона схрестила руки на грудях, продовжуючи свердлити мене поглядом.

— Ну, хто б міг подумати, що всього за місяць після нашого знайомства ти станеш дружиною відомого тенісиста, моделлю, яка робить просто шалені успіхи, а тепер ще й блогеркою! Вікторія, ти людина року! — я розвів руками, грайливо вклоняючись, наче нагороджував її за це все.

— Дуже смішно, Камілло, — буркнула вона, але я помітив, як куточки її губ здригнулися, видаючи приховану посмішку.

Я спершись ліктями на стіл, провів рукою по волоссю й усміхнувся ще ширше.

— Це не жарти, люба. Ти й справді вражаєш. Проте тепер у мене лише одне запитання.

— Яке? — насторожено запитала вона, нахиливши голову набік.

— Коли я побачу пост про те, який у тебе ідеальний чоловік?

Вікторія розсміялася, хитнувши головою.

— Не чекай, Бореллі. Це точно буде не скоро.

— Отже, колись буде? — я хитро усміхнувся, схиливши голову трішки убік.

— Ти завжди так сильно чіпляєшся до моїх слів? — утім, я лише знизив плечима, продовжуючи посміхатись. — Уявляєш, ці соцмережі складніше, ніж я думала. Заповнюю біографію і думаю: як описати себе в трьох реченнях?

— Я допоможу, — я підняв руку, ніби відповідаючи на шкільному уроці.

— Боюся навіть питати, — її очі звузилися, однак було видно, що вона заінтригована.

— Пиши: «Вікторія Бореллі. Змусила Камілло Бореллі втратити голову, в прямому сенсі через мій дурний мопед, та одружитись з собою. Тепер завойовую соцмережі, як і все інше».

Вона гучно розсміялася, і я помітив, як легкий рум’янець піднявся на її щоках.

— Дуже дотепно, але ні.

— Чому ні? Це ж правда! — я удав, ніби ображений, але всередині розквітав від її сміху.

— Камілло, твоя правда — це окрема категорія фантастики.