38

Камілло

— Я думала це ніколи не закінчиться, — Вікторія засміялася, заходячи в наш будинок. Її легкий сміх наповнив простір, відгукуючись у моєму серці теплом. Посмішка не сходила з її обличчя увесь день, і здавалося, вона справді насолоджувалася весіллям не лише заради… нашої домовленості, а щиро.. по-справжньому. — Камілло?

Я похитав головою, приводячи думки до ладу. Вікторія вже сиділа на дивані, знімаючи свої високі підбори. Її рухи були повільними, втомленими, але водночас невимушеними, як у людини, яка провела день у суцільній круговерті, але залишилася задоволеною.

— Так, так, я тут, — пробурмотів я, знімаючи краватку і сів поруч, утримуючи невелику дистанцію. — Ти справді так сильно чекала, щоб усе це закінчилося?

Вікторія закотила очі, і її роздратований хмик видав більше, ніж будь-які слова.

— Останні півтори години я лише й мріяла про те, щоб Ніно нарешті закінчив свої сто вісімдесят три тости.

— Ти рахувала? — я засміявся, прикриваючи обличчя долонями. — О-ох… Ніно справді був у ударі.

— Я серйозно не думала, що він може бути таким балакучим, — вона теж засміялася, зручно вмощуючись на дивані. — А твоя бабуся — справжня танцівниця! Тільки через неї я скакала весь вечір.

— Це було божевілля, — погодився я, схиляючись спиною на спинку дивану. Піднявши голову до стелі, я заплющив очі, дозволяючи відчуттям вечора трохи вщухнути. — Але це було весело.

— Так.. навіть дуже…

Я почув її тихий видих, якого, здавалося, вона сама не помітила. І посміхнувся краєм губ, все ще сидячи з заплющеними очима. Ноги й справді гуділи немов оскаженіли, а вуха все ще пристосовувались до тихої ночі, а не шумної музики.

— То.., — я простив горло, повертаючи голову убік Вікторії. Здається, вона відчула мій зацікавлений погляд на собі, і також повернулась до мене. — То тобі сподобалось наше…весілля?

— А ти як думаєш? — лукаво перепитала вона, припіднімаючи одну брову, і її посмішка стала ще ширшою.

— Я сподівався почути твою відповідь, а не покладатися на свої здогадки.

Вікторія удала, що сильно задумалася, піднявши очі до стелі, але за мить хитро усміхнулася.

— Гаразд, — промовила вона, нарешті дивлячись прямо на мене. — Це було дивовижно. Не зовсім те, чого я очікувала, але…

— А чого ти очікувала? — я нахилився ближче, вдивляючись у її очі, які, здавалося, випромінювали світло.

— Думала, що ти перестав мене вражати, — прошепотіла Вікторія, дивлячись мені пильно у вічі. Її голос став м’яким, майже невловимим, але я почув кожне слово.

— Я тебе чимось вразив? — я підняв брови, і вона лише схвально кивнула. — Я ніяк не був прив’язаний до.. планування весілля. Чи його організації. Та й мало, що знав про ваші задуми. Думаю ти перебільшуєш. Це твоя заслуга та Кармен. Тому вразили лиш ви мене..

— Я вважаю інакше.

Я вкотре спіймав її поглядом. Вікторія продовжувала дивитись на мене, трішки примруживши очі. І мені до біса було цікаво, про що вона зараз думає…

— У мене початок змагань за два дні, — почав я, напружено видихнувши. — Я хотів би провести з тобою наш… медовий місяць. Як заведено після… весілля. Проте це доведеться відкласти, якщо ти не проти.

— Ти не казав щодо змагань..

— Я сам дізнався лише вчора. Агент витягнув моє ім’я в першому турі… Якщо виграю, то пройду далі. А наступні ігри будуть трохи пізніше.

Вікторія кивнула, її пальці мимоволі ковзнули по тканині сукні, розгладжуючи її.

— Ти й так виграєш, я впевнена у цьому, — вона посміхнулась, ховаючи погляд донизу. І чомусь саме після її слів, я ніби справді упевнився у своїй перемозі, хоча й до цього був упевнений в ній.

— Я сподіваюсь, ти прийдеш подивитись на свого… тепер вже чоловіка?

— М… якщо чоловік буде поводитися добре, то, можливо, — вона усміхнулася, а очі засяяли грайливістю.

— Ох, тоді мені нічого не світить, — я засміявся, схиляючись ближче до неї.

Вікторія відповіла мені тихим сміхом, який змішався з легким шумом нічного міста за вікном. У цей момент усе відчувалося таким простим і правильним.. і я точно не хотів це закінчувати через якихось два роки. Ніби так довго, однак водночас… дуже мало. Дуже.

— Знаєш, Камілло, — почала вона, блискаючи очима, повними хитруватого вогника. — Усі гості сьогодні тільки й говорили про одне.

— Про те, що я найпривабливіший наречений в історії?

— Ні, — вона засміялася, легенько штовхнувши мене в плече. — Про нашу «першу шлюбну ніч».

Я мало не поперхнувся повітрям. Ось я міг від себе очікувати, що скоро ляпну щось подібне цьому. А ось від неї — аж точно ні.

— Серйозно? — я витріщився на неї, а вона кивнула, абсолютно спокійно тримаючи свій хитрий вираз обличчя.

— Мгг.. Твоя бабуся навіть сказала, що це буде ніч, яку ми запам’ятаємо на все життя.

— Боже, бабуся… — я закрив обличчя руками, сміючись та відчуваючи, як швидко я червонію. — Я не знаю, чи радіти за її ентузіазм бажання мати якомога скоріше правнуків, чи викликати психолога.