37

— 37 —

Камілло

— Фу-у-ух, Камілло, видихни, — пробурмотів я собі під ніс, намагаючись зібратися з думками, поки заспокоював своє серце, яке, здавалося, ось-ось вирветься з грудей. Глибоко вдихнувши, я заплющив очі на кілька секунд, намагаючись приборкати нерви. — Усе пройде чудово.

Розплющивши очі, я поглянув на своє відображення в дзеркалі. Білосніжна сорочка ідеально сиділа, комірець рівний і акуратний. Кармен обрала весільну палітру у світлих кавових відтінках, і я не міг не захоплюватись її смаком. Мій костюм, витриманий у цих тонах, здавався бездоганним. Темно-коричнева краватка підкреслювала витонченість образу, додаючи йому шарму.

Одягаючи піджак, я ще раз поправив сорочку та жилетку й глянув на себе з голови до ніг. Я ніколи особливо не вкладав своє волосся, адже ці кучері взагалі складно було привезти до нормального стану. Але сьогодні зробив виняток. Трохи гелю, кілька вмілих рухів — і мої кучері лягли так, як треба. Хвилини три я вивчав себе в дзеркалі, шукаючи недоліки, і водночас намагався усвідомити одну просту істину: я одружуюсь.

Так, це фіктивний шлюб. Так, у кожного з нас є власні причини для цього. Але… чи лише це? Щоразу, коли я думав про Вікторію — її голос, погляд, навіть найменші жести — у мені прокидалось щось більше, ніж просто бажання зіграти цю роль.

— Камілло, — пролунав голос Кіріна за дверима, обриваючи мої роздуми. — Нам час їхати.

— Уже йду, — відповів я, кидаючи останній погляд у дзеркало.

— Ти так? — запитав брат, поклавши свою долоню мені на плече, намагаючись підтримати.

— Жити точно буду, — віджартувався я, хоча голос трохи тремтів.

Дорога до місця церемонії здалася коротшою, ніж я очікував. І щиро зізнатись, я був тут уперше. Величезна ділянка маєтку була огороджена височезними туями, чи то чимось схожим. Я не бачив ще всього іншого, але вже був вражений на всі сто.

— Кармен постаралася, як завжди, — зауважив Кірін, оглядаючи навколо.

Навколо так було багато було зеленого, зокрема квіти: троянди, лілії, зелені гілки, що перепліталися у вишуканих композиціях.. Схоже, це було щось типу ботанічного саду, чи можливо, заміського приватного парку. Ми пройшли ще трішки далі, нарешті помічаючи ряди білих стільців для гостей, які були прикрашені білими стрічками та такими ж трояндами, а в самому центрі стояла арка, увита квітами й зеленю. Але, напевно, найбільшою родзинкою усього — був вигляд, який відкривався позаду арки: блакитне бурхливе море, подекуди плавали яхти, човни, виднілись здалеку гори, а в небі літали птахи.

— Це просто… вау, — лише й зміг вимовити я, роздивляючись навколо.

— О, Камі, ти вже тут! — пролунав голос Кармен. Вона вибігла назустріч у бордовій сукні, яка пасувала їй бездоганно. — Ти скорше всіх прибув.

— Кармен, це дивовижно! — з посмішкою промовив я, обіймаючи подругу. — Ти неймовірна чарівниця.

— Ох, перестань, — вона посміхнулась, трішки ніяковіючи. — Це звичайна справа моєї команди. Але я щаслива, що тобі усе сподобалось. Якщо чесно, навіть Вікторія ще нічого не бачила.

Поруч почали з’являтись офіціанти та інший персонал, розставляючи келихи шампанського та якусь закуску. А на фоні заграла приємна мелодія.

— Ходімо, я відведу тебе звідки ти маєш вийти до гостей.

Я кивнув та пішов слідом за подругою. Десь вдалині я помітив Луїзу, яка тримала в руках об’ємний букет білих квітів та щиро посміхалась, махаючи мені. Здається, саме її Вікторія обрала своєю головною подругою нареченої. І ця кавова сукня була прямим свідченням цього.

Одна з помічниць Кармен попередила мене, що зараз має бути мій вихід. Я нічого феєричного не планував. Лише просто вийти та встати поруч з ведучим. Власне, так я і зробив. Дорогою я помічав знайомі обличчя родичів, друзів. Хтось з них просто махав рукою, хтось підсвистував, аплодував, чи навіть плакав, як, наприклад бабуся.

— Скажи мені, Камілло, — гучно почав свою промову ведучий, посміхаючись до мене. Якщо чесно, я не чув, що він говорив перед цим, адже був занурений у своє трішечки нервове передчуття. — Тільки чесно. Ти готовий вже нарешті побачити свою надзвичайно прекрасну наречену? Бо, по секрету, мені її вже пощастило зустріти сьогодні.

Я провів пальцями по шиї, намагаючись приборкати хвилювання.

— Готовий, — коротко відповів я, відчуваючи, як у грудях запульсувала хвиля очікування.

— І я не здивований, друже. Що ж, дорогі друзі, родино й гості, — урочисто продовжив ведучий. — Зустрічайте нашу чарівну наречену!

Музика наповнила простір навколо, переливаючись ніжними акордами, які здавалися живими. Гості затамували подих, очікуючи на появу нареченої. Я стояв під аркою, намагаючись впоратися зі своїм хвилюванням. Мої долоні злегка змокріли, і я стиснув пальці в кулак, щоб не видати своєї нервозності.

Вікторія з’явилася з іншого боку саду, і я відчув, як мій світ на мить зупинився. Її сукня, легка, мов хмаринка, переливалася на сонці. Тканина ледь торкалася землі, залишаючи за собою слід, немов вона йшла невидимою стежкою світла. Волосся, укладене у витончену зачіску, було прикрашене тонкою діадемою, що підкреслювала її ніжні риси.

Але найбільше мене вразив її погляд. У її очах не було ані тіні сумніву, лише тепло й легка тривога, яка робила її ще красивішою. Вона йшла повільно, під руку з Луїзою, яка сяяла щирою радістю, несучи той самий букет.