36

Камілло

Ми переступили поріг їдальні, де вже зібралися всі. У повітрі витала легка напруга, яку ніхто не намагався приховати. Бабуся щось жваво розповідала мамі, доки батько розглядав старовинні картини на стінах, наче намагалися знайти щось, за що можна було б зачепитися, аби зробити зауваження. Проте, він мовчав.

— Нарешті молодята! — радісно вигукнула бабуся, побачивши нас. Її голос був таким теплим і заповнив увесь простір, немов намагаючись розсіяти холод між рештою присутніх. — Ви якраз вчасно, щоб допомогти мені завершити сервірування столу.

— Ми трохи затрималися, — відповіла Вікторія, перш ніж я встиг щось сказати. І хоча, вона була надзвичайно спокійною, однак я помітив, як трішки напружилась, коли погляд моєї матері впав на неї.

— Сподіваюся, ви знайдете час для своєї родини, навіть із вашим насиченим графіком, — холодно промовив батько, не відводячи очей від нас. Невже ми все ще родина, чоловіче?

Я відчув, як всередині мене щось стислося, але встиг придушити будь-яку гостру відповідь.

— Родина для нас на першому місці, — впевнено відповів я глянувши на батька. — Саме тому ми тут.

Мама ледь помітно підняла брови, утім змовчала.

— Давайте до столу! — знову втрутилася бабуся, махнувши рукою, ніби проганяючи напругу. — Камілло, Вікторіє, сідайте поруч ось тут.

Я провів Вікторію до столу, відсунувши для неї стілець, перш ніж зайняти своє місце поруч. Її рука мимоволі торкнулася моєї, і я зрозумів, що цей жест був зовсім не випадковим. Вона підтримувала мене, як і обіцяла.

Вечеря почалася досить мирно. Бабуся з дідусем, як завжди, задавали тон розмові, ділилися смішними історіями з минулого і розпитували нас про підготовку до весілля.

— Ірина, а ти пам’ятаєш ваше весілля з Валеріо? — запитав дідусь, кидаючи теплий погляд на свою доньку. — Усі ці гірлянди, якісь жовті квіти, твоя сукня...

— Ще б пак, — мама посміхнулася, відлітаючи у свої думки. — Але зараз час інший. Молодь любить робити все по-своєму.

— Це точно, — гмикнув батько, відсуваючи келих вина. — Навіть фіктивні шлюби зараз не дивина.

Я зупинився, ножем різко встромивши у стейк.

— Валеріо! — обурилася бабуся, зиркнувши на нього. — Що за безглуздий коментар?

— Пробачте, якщо я сказав щось зайве, — він знизив плечима, проте його очі світилися ледь прихованим зухвальством. — Просто цікаво і доволі… несподівана новина, як для мене, що вже так скоро весілля.

— Ми одружуємося, бо хочемо цього, — твердо відповів я. — І якщо ви тут, щоб ставити під сумнів наші мотиви, то, можливо, вам краще покинути стіл, або взагалі не з’являтись завтра на нашому святі.

І поки батько продовжував свердлити мене своїм серйозним та холодним поглядом, дідусь не стримав сміху, а бабуся замахала руками, намагаючись погасити емоції.

— Діти, ну досить вам. Ми всі тут, щоб відсвяткувати майбутнє весілля, — наполягла вона.

— Абсолютно згоден, — я підняв келих, натягнувши посмішку на обличчя. — За наше з Вікторією весілля.

Вікторія злегка усміхнулася, піднявши свій келих, і я зрозумів, що в цьому бою ми виграли. Принаймні сьогодні.

Вечеря тривала в напівнапруженій атмосфері. Розмова то підіймалася на поверхню, то знову поринала у мовчання. Бабуся та дідусь робили все можливе, щоб підтримати легкість, але навіть їхня тепла енергія не могла повністю стерти тіні минулого, які зависли в повітрі.

— Камілло, розкажи, як проходять твої тренування, — дідусь звернувся до мене, перериваючи чергову хвилю мовчання. — А то я тебе майже не бачив останніми тижнями. Чув ти підписав новий контракт? Вітаю, хлопче. Молодець!

— Дякую, діду, — я посміхнувся, радий можливості змінити тему. — Тренування інтенсивні. Я б сказав навіть дуже. Моя нова команда чудова, і ми працюємо над тим, щоб повернути мене на топові позиції.

— Травма більше не турбує? — запитала мама, цього разу щиро зацікавлено.

— Уже краще, — коротко промовив я.

Вікторія несподівано обережно торкнулася мого плеча, змусивши мене повернути до неї погляд. Її очі випромінювали тиху підтримку, і це було саме те, що мені потрібно в цю мить.

— Він тренується так, що навіть я не можу встигнути за його графіком, — сказала вона, жартома, але я відчув цю приховану гордість у її словах.

— О, Вікусь, Камілло мені розповідав, що ти тепер працюєш у модельному. Це правда? — з посмішкою запитала бабуся, уважно вивчаючи обличчя дівчини.

Вікусь? Це було щось новеньке навіть для мене. Бабуся завжди знаходила спосіб показати свою прихильність, і я був радий, що цього разу її тепло спрямоване до Вікторії.

— Так, правда, — відповіла Вікторія з такою щирістю, що її голос прозвучав, як мелодія. Вона перевела погляд на бабусю, і її посмішка засяяла ще яскравіше. — Трішки складно було на початку, проте мені дуже подобається.

— О, то ти ще й працюєш? — несподівано кинув батько, злегка схиливши голову і зберігаючи той самий саркастичний тон, який завжди змушував мене стискати кулаки. — Я думав, ти тільки вдома чимось.. займаєшся. Типу… як домогосподарка. Хоча складно тебе такою уявити. Твого ж тут нічого немає.