31

Камілло

— Ти гадаєш, що це гарна ідея? — схвильовано перепитала Вікторія, розгладжуючи уявні складки на своїй легкій сукні. Її пальці рухалися нервово, а погляд постійно ковзав убік, ніби шукав шлях для втечі. — Сьогодні все ж таки твоя зйомка, не думаю, що варто говорити з Луїзою про мене….

— Так! — майже вигукнув я, трохи різко похитавши головою. — Тут немає нічого страшного, Ві. Тим більше ти вже займалася модельним у минулому. Це ж у твоїй крові.

— Так, але то було давно… — Вікторія тяжко зітхнула й підняла очі до неба, ніби шукала там підтримки. — Я все одно дуже хвилююсь…

Я обережно поклав долоню на її плече, змушуючи її знову подивитися на мене.

— Довірся мені, — тихо промовив я, усміхнувшись так щиро, як тільки міг. — Усе буде добре. Ти впораєшся краще за всіх.

Спочатку вона виглядала так, ніби не вірила жодному моєму слову, але згодом кутики її губ трохи піднялися. Ця усмішка була скромною, але неймовірно гарною. Саме такою, якою я любив її бачити.

А вже за мить Вікторія здригнулася, м’яко відсторонившись і відкинувши мою руку, ніби щось привернуло її увагу попереду.

— Ой, я не думала, що буду заважати, — пролунав знайомий дзвінкий голос, і я повернув голову, побачивши перед собою Луїзу. Вона, як завжди, виглядала бездоганно в елегантному костюмі, тримаючи у руках величезний букет рожевих півоній. — Пробачте, що затрималася, — додала вона, посміхаючись. — У нас тут цілісінький хаос із декораціями. До речі, привіт! Рада вас бачити.

Я посміхнувся, закотивши очі, і легко забрав у неї букет.

— Я допоможу тобі, — впевнено заявив я, спостерігаючи, як Луїза уважно вивчає Вікторію. Її погляд був оцінюючим, але зовсім не зверхнім — швидше професійно зацікавленим. — Знайомся, це Вікторія — моя наречена. Я тобі вже розповідав про неї. Вікторіє, це Луїза — моя давня подруга й власниця одного з найкращих модельних агентств в Італії.

Луїза одразу ж простягнула долоню.

— Мені дуже приємно нарешті познайомитися.

Вікторія трохи ніяково потиснула руку, хоча на її обличчі вже з’явилася ввічлива усмішка.

— Мені також… — тихо відповіла вона.

— А тепер ходімо, — Луїза кивнула головою у бік величезної будівлі. — Нас вже давно чекає фотограф.

Я пропустив дівчат уперед, поплентавшись за ними слідом. Приміщення було наповнене яскравим ароматом свіжозмеленої кави й легким хаосом творчої роботи. Звідусіль лунали вигуки стилістів, гучні розмови та періодичні клацання фотоапаратів.

— Навіщо тобі цей букет? — гукнув я до Луїзи, звертаючи увагу на квіти. — Невже залицяльники?

— Ага, авжеж, — вона роздратовано похитала головою, немов я дійсно зачепив її за щось «живе». — Насправді це декорація, яку повністю завалив флорист! Ми хотіли зробити квіткову інсталяцію для зйомки, але… Тепер все треба терміново виправляти.

— Я можу допомогти? — несподівано втрутилася Вікторія, уважно дивлячись на букет.

Луїза здивовано підняла брови.

— Мені незручно просити про це… Ви ж приїхали на зйомку, а не на рятувальну операцію…

— Припини, — посміхнулась Вікторія, беручи Луїзу під руку. — Веди мене до тієї злощасної інсталяції й кажи, що потрібно виправити. Повір, я знаюся на квітах.

Я здивовано підняв очі, слухаючи дівчат. Вікторія що?

Луїза, здається, теж була дещо приголомшена пропозицією Вікторії, але швидко взяла себе в руки. Її професійна маска миттєво повернулася на місце, і вона кивнула з вдячністю.

— Гаразд, — трохи задумливо промовила вона, пильно дивлячись на Вікторію, ніби оцінювала її з нового боку. — Якщо ти справді не проти, то ходімо. Квіти — це катастрофа, і, чесно кажучи, я вже не знаю, як це врятувати.

— Впораємося, — впевнено відповіла Вікторія, стискаючи її руку трохи міцніше. — Веди мене.

Вікторія впевнено крокувала поруч із Луїзою, залишаючи мене у глибоких роздумах. Я стояв посеред галасливого приміщення, в якому завжди панував творчий безлад, і просто не міг відірвати погляд від її рішучої постави. Здавалося, що її колишня невпевненість розчинилася в повітрі, поступившись місцем непохитній впевненості.

До того ж мій мозок все ще намагався осмислити те, що щойно сталося. Вікторія ніколи не згадувала, що розуміється на квітах, але її впевненість і спокій мене вразили. Як завжди.

— Камілло! — крикнув знайомий голос подруги. — Не стій просто так! Нам потрібен той букет, що в тебе в руках!

Я лише хмикнув у відповідь, трохи похитавши головою, і рушив до них. Здається, сьогодні я тут зайвий. Хоча, також приїхав на зйомку для обкладинки.

Тим часом Вікторія з Луїзою вже стояли біля імпровізованої квіткової локації, яка виглядала так, ніби її зібрали похапцем із залишків. Зламані стебла, невдало підібрані кольори та занадто хаотичне розташування. Я обережно передав букет одній з асистенток та відійшов якомога далі.

— Оце називається «шикарний флорист»? — задумливо промовила Вікторія, трохи нахиливши голову набік, оглядаючи квіткову інсталяцію. — Так, робота точно є.