29

Вікторія

На мить я відчула, що, можливо, цей світ не такий вже й чужий для мене. Мені справді було… затишно поруч з Камілло. Він завжди жартував, був таким теплим… Я навіть подумати не могла, що він може бути таким… таким собою.

Камілло простягнув руку до моєї чашки, утім виявив, що вона порожня. Він смішно скривився, і це змусило мене засміятися.

— Що? — з удаваною образою запитав він. — Знущаєшся з нещасного чоловіка, у якого немає кави?

— Можу зробити ще одну, якщо ти попросиш, — відповіла я, підводячись зі стільця.

— Прошу, сеньйоро, врятуйте мене від цього жахливого безкофеїнового існування, — він театрально склав руки, і я закотила очі, хоча на обличчі вже розпливлася усмішка.

Я повернулася до кухні, увімкнула кавоварку й почала чекати. З вікна було видно Камілло, який залишився сидіти на терасі. Він щось набирав на телефоні, виглядаючи задумливим, однак в той же час його обличчя залишалося спокійним.

Цей момент здався мені якимось затишним і водночас дивним. Здавалося, ніби час зупинився. Я не могла зрозуміти, чому мені стало так тепло від думки, що він просто там, за кілька кроків, чекає на каву, яку я йому принесу.

— Я бачив, як ти дивилась на мене з того вікна, — з усмішкою сказав Камілло, уважно спостерігаючи за моїми діями. — Про що ти там думала?

— Про тебе, — несподівано для себе відповіла я, потім одразу додала: — Про те, як ти залежний від кофеїну.

— Ах, ти так? — він нахилився ближче, забираючи чашку кави з моїх рук. — Це жертва, яку я готовий принести заради своєї продуктивності.

Я засміялася й, помітивши, що він глянув на мене, встигла зупинитися.

— А ти? — несподівано запитав він, зробивши ковток кави. — Про що ти мрієш, Вікторіє? Окрім того, щоб знайти спосіб від мене втекти, — він жартома підморгнув, але в його словах була якась прихована серйозність.

Я зітхнула, присівши на стілець поруч з ним. Відповісти було складніше, ніж я очікувала.

— Напевно… я мрію про спокій, — тихо промовила я, дивлячись на чашку перед собою. — Щоб не думати постійно про те, що буде далі.

— Тобі не треба цього боятися, — впевнено сказав він, і я відчула, як у грудях щось тремтить. — Іноді найкраще — просто бути в моменті.

— Ти так вмієш?

— Ні, — зізнався він, посміхнувшись. — Але я вчуся.

Ми сиділи поруч у тиші, кожен заглиблений у свої думки. Можливо, це була перша по-справжньому спокійна мить за довгий час. І я вирішила, що поки цього достатньо.

З вікна тераси до нас долинав звук легкого вечірнього бризу, що грайливо шелестів у кронах дерев. На мить здалося, що весь світ затих, залишивши лише нас двох у цьому моменті. Камілло дивився кудись убік, глибоко замислившись. Його профіль виглядав серйозним і водночас розслабленим.

— Знаєш, — раптом сказав він, повертаючи голову до мене. — Іноді здається, що ти теж намагаєшся навчитися бути в моменті.

Його слова застали мене зненацька.

— Може, — відповіла я, злегка посміхнувшись. — Але це складніше, ніж здається.

— Повір, я знаю, — усміхнувся Камілло, спершись на стіл ліктями. — Я ріс із людиною, яка завжди жила лише майбутнім. Мій батько. Він був... Ну, ти вже зрозуміла, яким.

Його голос став тихішим, і я відчула, що ця розмова для нього не проста.

— Він планував усе. Кожен мій день, кожен рік, навіть моє майбутнє. Але знаєш, що найдивніше?

Я заперечно похитала головою.

— Він ніколи не думав, що я можу хотіти чогось іншого, — продовжив Камілло, стискаючи пальці в кулак. — Усе мало бути так, як він вирішив. Але коли я спробував зробити щось по-іншому... він просто перестав мене бачити.

Його слова зависли в повітрі, ніби важка хмара. І я боялась сказати щось не так..

— Це схоже на те, як він намагався змусити тебе жити його життям, — тихо промовила я.

— Саме так, — кивнув він, гірко усміхнувшись. — Але.. Я ніколи не був проти його планів. Просто хотів, щоб вони були трохи... моїми.

— І тепер?

— Тепер я сам собі планую дні, — знову посміхнувся він, проте в його очах була якась тінь. — Утім іноді ловлю себе на думці, що досі намагаюся довести щось людині, яка, мабуть, навіть не пам’ятає, хто я є.

Я хотіла сказати щось ще, але замість цього просто простягнула руку і доторкнулася до його долоні. Його пальці м’яко стиснули мої, і ця проста дія виявилася більш красномовною, ніж будь-які слова. Здавалось, ніби я його зовсім не здивувала.

— Ти робиш це добре, — прошепотіла я, усміхнувшись. — Живеш своїм життям.

Камілло подивився на мене, і я помітила, як у його погляді з’явилося тепло.

— А ти?

— Я намагаюся…

— Якщо щось буде не так, ти можеш сказати мені, — впевнено сказав він, дивлячись мені прямо в очі. — Я хочу допомогти. Я завжди допоможу тобі.. попри все.

Його слова викликали у мене дивне відчуття. Було так легко й важко водночас. Але в той момент я вирішила, що це справжнє, що це щиро. І, можливо, варто дозволити собі трохи більше довіри.