Вікторія
Камілло завчасно попередив мене, що Кармен має заїхати, щоб обговорити деталі нашого «весілля». Я не заперечувала проти її візиту, тим паче вона завжди була відкрита й доброзичлива. Дівчина, як і всі друзі Камілло, мали той невимушений шарм, який змушував почуватися частиною їхнього світу. Вони завжди жартували, завжди розповідали якісь цікаві історії зі свого минулого, часом підколюючи одне одного. Хоча на початку я й боялася, як Кармен та Ясмін мене сприймуть, ці сумніви давно зникли.
— Привіт, сподіваюся, ти не довго чекаєш, — я відчинила ворота, зустрічаючи Кармен. Вона стояла біля них із сумкою через плече, явно готова до серйозної розмови.
— Привітик! — її голос пролунав дзвінко, як завжди. Вона нахилилася для традиційного італійського привітання з поцілунками в щоки. Я все ще не звикла до цього жесту, але прийняла його із легкою посмішкою. — Щойно приїхала, тож усе вчасно.
— Гаразд, проходь, — я жестом запросила її до будинку, і ми разом рушили до тераси, де було прохолодніше. — Хочеш кави, чи щось ще?
— Він кави не відмовлюсь, якщо чесно. Чорну, без цукру, будь ласка.
Я швидко пішла до кухні й повернулася з підносом, на якому стояли тарілка з печивом та дві чашки кави. Хоча я не була сильною фанаткою цього напою, утім інколи ним зловживала.
— Тримай, твоя кава.
— О! Це моє улюблене! — радісно крикнула Кармен, беручи один шматочок солодкого. — Боже! Обожнюю бувати тут, у вас, адже Камілло завжди має це печиво!
Я посміхнулась, уважно слухаючи подругу. Вона виглядала такою щасливою, як напевно і завжди. Від цієї дівчини постійно віяло оптимізмом та коханням до життя. І часом, я навіть заздрила цьому.
— А де, до речі, сам Камілло? — здивовано запитала Кармен, оглядаючись. — Здається, він теж мав до нас приєднатись..
Боюсь, вона помиляється, адже Камілло точно дав зрозуміти, що тема весілля його взагалі не цікавить.
— Він нещодавно приїхав від лікаря, а тепер тренується на корті, — відповіла я, киваючи в бік, звідки долинали слабкі удари м’яча.
— А хіба можна тренуватись з такою травмою? — вона здивовано підняла брови. — Хоча, про кого я це кажу… Це ж Камілло! Він завжди робить тільки так, як йому заманеться.
— Він завжди був таким?
Кармін усміхнулась, надпиваючи свою гарячу каву, та кивнула.
— Скільки я його знаю, — відповіла вона з усмішкою, торкнувшись браслета на руці. Його підвіски ледь дзвеніли, коли вона поправляла їх пальцями.
Я мимоволі опустила очі на свій браслет, який Камілло подарував мені вчора. Маленькі камінці виблискували на сонці, змушуючи мене знову задуматися про цей чоловік із його дивним, утім.. з таким привабливим характером…
— Ніно та Камілло — обидва вперті засранці, — продовжила Кармен, голосно засміявшись. — Як щось вирішать, їх не зрушиш.
— Я думала, він більше схожий на Кіріна, — тихо зауважила я.
— Ха! Кірін? Ні, — вона похитала головою. — Кірін спокійний і любить, щоб його залишили в спокої. Проте, коли ми всі збираємося разом, він теж перетворюється на базікало. Хлопці, хоч, і дуже різні, але водночас надзвичайно схожі.
— Ви давно знайомі?
— Так, ще зі школи. Хоча я приєдналася до них лише в старшій школі. А ось Ясмін дружить із ними ще з дитинства.
Мені завжди подобалися такі історії. У них відчувалася тепла зв’язок, якого мені завжди не вистачало в моєму житті.
— Що ж, — Кармен дістала зі своєї сумочки біленький ноутбук, ставляючи його перед собою, й подивилася на мене з усмішкою. — Вікторіє, розповідай. Як ти уявляєш своє весілля? Можеш мріяти скільки завгодно! Я втілю будь-яку ідею, а твій майбутній чоловік це оплатить.
Я розгублено стиснула чашку кави в руках, відчуваючи, як тепло обпікає долоні. Кармен дивилася на мене з доброзичливим нетерпінням, її погляд ніби заохочував мене розслабитися і просто сказати, що я насправді думаю. Але що саме сказати? Адже це весілля — величезна вистава, яка не має нічого спільного з моїми мріями.
— Якщо чесно… я навіть не знаю, як має виглядати весілля моєї мрії, — нарешті зізналася я, поставивши чашку на стіл. — Усе це здається таким далеким і… нереальним.
Кармен нахилилася трохи ближче, а її очі світилися розумінням.
— Знаєш, це нормально, — тихо сказала вона. — Усі наречені переживають. Навіть ті, хто до цього готувався все життя.
— Я не впевнена, що коли-небудь уявляла себе нареченою, — відповіла я, усміхнувшись куточками губ.
— Тоді почнім з простого, — Кармен нахилилася до ноутбука й щось швидко ввела. — Весілля на природі чи в закритому приміщенні?
Я задумалася. Весілля… на природі? Це було б гарно. Свіже повітря, багато зелені, квіти… Але чи воно дійсно має значення?
— На природі, — відповіла я після короткої паузи.
— Прекрасний вибір! — Кармен клацнула щось на клавіатурі й посміхнулася. — Що скажеш про море? Уяви собі: білий пісок, захід сонця, шум хвиль…До речі, весілля необов’язково робити саме в нашому містечку. Це може бути будь-де. Як тільки забажаєш.
#1060 в Любовні романи
#502 в Сучасний любовний роман
#177 в Сучасна проза
шлюб за домовленістю, харизматичні герої_гумор, травми з минулого
Відредаговано: 24.01.2025