25

Камілло

Ці декілька годин пролетіли настільки швидко, що я й не помітив, як час перетік із ранку до вечора. Після сніданку я більше не бачив Вікторію, але було очевидно, що вона у своїй кімнаті. Час від часу звідти долинали різні звуки: шум душу, легкий гуркіт, що супроводжувався її голосним «Ні-і! Тільки не палетка!», і це викликало в мене усмішку. Пізніше я чув уривки незнайомих пісень, які вона, мабуть, слухала, збираючись. Що ж, здається, у неї все добре, і вона просто готується до фестивалю.

Швидко натягнувши білі лляні штани, я вкотре відчув легкий біль у руці. Травма все ще давала про себе знати, попри мої спроби звикнути до неї. За ці два тижні гіпс став для мене звичним супутником, але дискомфорт нікуди не зник. Вікторія це помічала, хоча я намагався не привертати до цього уваги.

Стоячи перед шафою, я довго не міг визначитися з сорочкою. Минулого разу все було простіше: я знав, що саме вдягне Вікторія. Не те щоб я цілеспрямовано прагнув, аби наші образи гармоніювали, але чому б і ні? Це виглядало б гарно, а якщо нас помітять папараці — фото вийдуть стильними. Зрештою, вибір припав на темно-синю сорочку з коротким рукавом, яка добре пасувала до білих штанів.

Я підійшов до дзеркала, уважно розглядаючи своє відображення. Синці після аварії давно зникли, як і дрібні подряпини, але шрам на брові залишився. Він був невеликий, проте завжди привертав увагу. Я провів пальцем по цій лінії, задумавшись.

Чесно кажучи, я ніколи не вважав себе занадто привабливим. Мій батько ще з дитинства часто повторював, що я страшний і не такий, як інші. Його слова врізалися мені в пам’ять, і навіть тепер, уже дорослим, я ловив себе на тому, що все ще чую цей голос у голові.

Я зітхнув, намагаючись позбутися цих думок.

— Припини думати про це, Камілло, — пробурмотів я, закривши очі. Але батькові слова вперто випливали на поверхню.

— Мяу.

Я відкрив очі й побачив перед собою Ґатто. Він сидів прямо переді мною, нахиливши голову набік, і дивився на мене своїми проникливими блакитними очима.

— Що, малий? Теж думаєш, що я страшний? — запитав я, посміхнувшись, проте його погляд залишався серйозним. — О, розумник. Ти знаєш, як мене підтримати, правда?

Ґатто замуркотів і впав на спину, відкриваючи своє пухнасте пузо для ласки. Я засміявся, погладжуючи його.

— Тобі просто потрібна увага, так? Чи це твоє «так, ти класний»?

Його муркотіння лише посилилося. Я усміхнувся ще ширше й підвівся, глянувши на годинник. Треба було рухатися далі.

Спустившись на перший поверх, утім Вікторія все ще не вийшла. Її кімната залишалася тихою, і я зрозумів, що вона досі збирається. Зазвичай я не любив довго чекати, але цього разу вирішив не поспішати. Я вже звик, що їй потрібно більше часу, аніж мені, хоч інколи справді було навпаки… так, я теж люблю довго бути в душі та обирати парфуми.

Якщо чесно, я навіть не уявляв, що вона надягне. Більшість її суконь я не бачив, крім тієї коричневої та тих, що були з колекції Мартінез. Але точно знав, що їх у неї достатньо. Утім, я знав точно: будь-який її вибір буде виглядати бездоганно.

Я влаштувався на дивані, намагаючись зайняти себе чимось. Ґатто скрутився калачиком поруч, наче відчував, що вечір обіцяє бути особливим. А я тим часом подумки намагався уявити, як ми проведемо цей вечір: музика, світло ліхтарів, атмосфера, що ніби створена для того, аби зупинитися і насолоджуватися моментом. І, якщо чесно, я радів, що проведу його саме з нею. Навіть байдуже на друзів.

Час тягнувся повільно, ніби навмисно намагаючись випробувати моє терпіння. Я вже встиг переглянути кілька новин у телефоні, погратися з Ґатто, який тепер вирішив розтягнутися на підлозі в найбільш зручному для нього місці, і навіть замислитися над тим, що ще можна зробити, поки Вікторія закінчить збиратися. Але ось нарешті я почув, як її двері тихо відчинилися, і легкі кроки пролунали коридором.

Повернувшись до сходів, я спробував приховати свою зацікавленість, однак це виявилося неможливим. Вона з’явилася у вузькій, ніжно-молочній сукні, яка легенько обвивала її фігуру. Плаття закривало плечі, а тканина спадала м’якими хвилями.. І так, авжеж, її прекрасне декольте.. Її волосся, злегка підкручене, виглядало невимушено, але водночас вишукано.

Вона зупинилася біля сходів, помітивши, як я завмер, і підняла одну брову.

— Щось не так? — запитала вона, схиливши голову.

Я прокашлявся, намагаючись зібратися з думками.

— Ні, ні, — відповів я, трохи нервово усміхаючись. — Ти… ти виглядаєш неймовірно.

Вікторія спробувала стримати усмішку, утім я бачив, як її очі на мить заіскрилися.

— Дякую, — сказала вона, трохи піднімаючи поділ сукні, аби зручніше спуститися сходами. — А ти теж сьогодні доволі... симпатичний.

Я засміявся, кивнувши.

— Лляні штани й сорочка роблять свою справу. Але на твоєму фоні я виглядаю звичайно.

— Не перебільшуй, — її голос був спокійним, проте з відтінком легкого жару у її словах.

— Я думаю, що сьогодні весь фестиваль дивитиметься тільки на тебе, — сказав я серйозно, хоча усмішка вже проривалася на моє обличчя. — І, можливо, я трохи буду ревнувати.