21

Камілло

— Вікторіє, тобі прийшла посилка, — крикнув я, зайшовши в будинок. Я не бачив Вікторію ще зранку, перед тим, як поїхав на тренування, тому навіть і не знаю, чи взагалі вона вдома.

Будинок огорнувся тишею, яку порушував тільки ледве чутний шелест кондиціонера. Сонце вже давно стало в зеніті, а спека обпікала асфальт і навіть стіни.

Минув тиждень з того вечора, коли я помітив її напруженість, і хоч як я намагався створити легку атмосферу, щось у ній змінилося. Вікторія останнім часом відгороджувалася від мене. Вона була поруч, але водночас ні.. Уважність, яку я раніше так цінував, зникла. Вона уникала довгих розмов, швидко змінювала тему, коли я запитував про її минуле. Її усмішки стали рідкісними, а очі ховали невисловлені страхи. І хоча я намагався жартувати, підтримувати розмови чи залучати її до спільних справ, усе здавалося напруженим. Вона віддалялася. Навіть Ґатто, який завжди бігав за мною, тепер майже весь час проводив з нею.

— Мяу, — тихий, незадоволений голос перервав мої думки. Я опустив очі й побачив його — пухнастого зрадника. Він розвалився на килимку біля вхідних дверей, ліниво вилизуючи лапи. Цей кіт — справжній король дому, а то й цілого світу.

— О, нічого собі. Ти нарешті згадав, що я існую?

Я нахилився, щоб погладити його, але він невдоволено штовхнув мою руку лапою, демонстративно тікаючи до відкритих дверей на двір. Авжеж! Згадаєш про мене одразу ж, як зголоднієш.

— Ти вже повернувся? — її голос пролунав несподівано, і я ледь не здригнувся.

Я різко обернувся й побачив Вікторію, яка спускалася сходами. Її волосся було волосся зібране у вологий пучок, обличчя втомлене, але усмішка залишалася такою ж грайливою. І вона справді виглядала чарівно.

— Так, — відповів я, намагаючись приховати раптове хвилювання. — Тобі посилка.

— Мені? — вона здивувалась, зупиняючись навпроти.

— Мг, — я посміхнувся, покрутивши в руці невеликий білий конверт. — Спочатку поцілунок, потім віддам.

— Бореллі, ти на сонці перегрівся? — Вона засміялася, протягуючи руку. Її сміх звучав легше, ніж зазвичай, але я бачив, як її пальці нервово стиснули край конверта, коли я його віддав.

— Просто пожартував.

Я відвернувся, похитавши головою. На вулиці шалена спека, і мені неабияк потрібна холодна вода. Вона йшла за мною, тихо ступаючи по прохолодній підлозі. Я не міг не усміхнутися, відчуваючи її присутність.

— Чому не відкриваєш конверт? — запитав я, діставши свою пляшку з води з холодильника.

— Просто…я… — вона нервово поправила своє волосся, ховаючи свій погляд. Щось мені підказує, що вона не розуміє про що йде мова, і що саме це за конверт. Можливо, посилається на ті дурнуваті сповіщення, які, я впевнений, все ще продовжуються, проте вона мовчить. Гаразд.

— Відкривай, — я схилився на стільницю, уважно стежачи за її реакцією. — Що б там не було, ти не дізнаєшся, поки не поглянеш.

— Там точно щось.. гарне?

— Можливо. Я вірю, що так, — я ковтнув води, не відводячи від неї погляду. — Не муч мене, Вікторіє. Я вже всі пляшки з холодильника вип’ю, поки ти наважишся.

Вона важко видихнула, і нарешті розірвала край конверта. Витягнувши звідти те, що дуже чекала, вона завмерла, дивлячись на мене з нерозгаданою емоцією.

— Камілло… — її голос прозвучав ледь чутно, але в ньому були вдячність і полегшення.

— Вітаю, подружко, — я легенько поплескав їй по плечу, посміхаючись. — Тепер в тебе знову є документи. Ура!

Її обличчя освітила посмішка, така щира й тепла, що навіть мій саркастичний настрій на мить розтанув.

— Як ти це зробив? — вона підняла очі, в яких була щира подяка.

— Мої зв’язки — це не лише в тенісі, сонце.

Вона широко посміхнулась, гортаючи в руках свій новий паспорт.

— Отже, тепер ти даси відповідь щодо модельного? — я обійшов стільницю, встаючи навпроти дівчини, та схилився ліктями на неї. — Ти казала, що одразу ж як отримаєш свій новенький паспорт, обов’язково даси точну відповідь.

— Так…але…

Її погляд знову забігав, а в пальцях з’явилося ледь помітне тремтіння.

— Окей, не буду так одразу, — я відступив, намагаючись виглядати невимушено. — В тебе є купа часу, аби подумати.

— Дякую, — вона винувато посміхнулась, видихнувши. — А зі старими тепер що? Вони недійсні, чи…

— Забудь про них, — я поставив пляшку назад у холодильник і закрив дверцята. — Тепер це твої документи. Ті вважаються недійсними, адже усі дані оновлені. Їх вже давно міг хтось знайти й, хто зна, що зробити.. Це не має значення.

— А якщо щось могли?

Я звів брови, відчуваючи, як щось гостре і незрозуміле пройшло крізь мою свідомість. Здається, вона точно щось приховує від мене. І це значно щось серйозніше, аніж я думав.

— Вони недійсні. Все. Їх не існує, навіть якщо вони все ще існують.

Вона коротко кивнула головою.

— В тебе щось сталось? — запитав я, дивлячись прямо їй в очі. Але вона похитала головою, вдаючи, що нічого серйозного. — Я можу допомогти..