20

Камілло

Вікторія не виходила зі своєї кімнати вже дві години, і це мене хвилювало більше, ніж я хотів собі зізнаватися. Щось було не так. Те сповіщення, яке вона назвала "звичайним", залишило помітний слід у її настрої. Я бачив це в її очах, у її напруженому погляді, у тому, як тремтіли її руки, коли вона тримала телефон. Я точно знав, що то було не просто сповіщення. Хтось злякав її чимось… Її тривога була відчутна навіть на відстані. Мені здавалося, що причина її занепокоєння криється у минулому, яке вона відчайдушно намагається залишити позаду. Можливо, саме це пояснювало, чому вона одна в чужій країні, без документів, і чому вона часом лякалася навіть моїх голосних слів або різких рухів.

Я тяжко видихнув і опустився на диван, проводячи рукою по обличчю. Ґатто, мій вірний пухнастий напарник, як завжди крутився поруч, але цього разу він не муркотів і не просив уваги. Він мовчки сидів біля моїх ніг, спостерігаючи за мною своїми уважними котячими очима.

— Може, хоча б тебе вона пустить до себе? — пробурмотів я, нахилившись до нього.

Ніби зрозумівши, що від нього чекають допомоги, Ґатто миттєво підвівся і побіг наверх. Я уважно слухав, як його лапки торохкотять по сходах, поки він не зупинився біля дверей Вікторії. Кілька секунд було тихо, а потім я почув, як він дряпає двері, мабуть, намагаючись привернути до себе увагу.

Але нічого не сталося. Жодного звуку у відповідь. Я похитав головою, діставши телефон з кишені. Потрібно щось робити, і для початку принаймні замовити щось поїсти. І якщо вже навіть кіт не зміг її витягнути, то мені залишається діяти більш рішуче.

Я піднявся сходами й зупинився біля її кімнати. Двері були закриті, а за ними панувала тиша, яку я не міг більше терпіти.

— Вікторія, якщо ти прямо зараз не відчиниш двері, я їх виб’ю, — гучно заявив я, стукаючи. — І я впевнений, що ти все ще не спиш.

Я опустив голову і поруч знову стояв мій кіт, зацікавлений у всіх подіях зараз.

— Мя-я-у, — гучно видав він, шкрябнувши своїми кігтями двері.

— Навіть Ґатто і той уже засумував за тобою, — додав я, намагаючись трохи розрядити атмосферу.

Тиша здавалася нескінченною, але раптом двері прочинилися. Я побачив Вікторію, яка стояла переді мною. Її волосся було вологим і вже не було таким хвилястим, як після моря. Здається, вона нещодавно з душу. І хоча її вираз обличчя був спокійний, очі видавали її внутрішню боротьбу — там все ще був відголосок тих…. Сповіщень.

— І хто ж іще сумував? — запитала вона, натягнувши усмішку, хоча голос видавав втому.

— М? — перепитав я, не зрозумівши, а вона злегка похитала головою, ніби сама пошкодувала про свої слова.

— Забудь, — відповіла вона й нахилилася, аби підняти Ґатто. — Ти сумував за мною, леопарде?

Кіт миттєво затишно влаштувався у неї на руках, голосно муркочучи й тулячись до її шиї. Я невдоволено проковтнув клубок у горлі. Здається, я зараз найбільше заздрив своєму коту.

— Ходімо, — сказав я, кивнувши у бік сходів. — Я не хотів вечеряти без тебе.

— І… чому? — її голос був трохи здивованим, але вона не відводила погляду.

— Ми вже майже сім’я… потрібно мати хоча б якісь спільні щоденні традиції, — промовив я, намагаючись приховати збентеження, відвівши погляд убік. — Все, ходімо. Уже все прохололо.

Вікторія уважно подивилася на мене, ніби намагалася зрозуміти, що я насправді маю на увазі. Потім вона кивнула й повільно пішла за мною вниз, все ще тримаючи Ґатто на руках.

На кухні панувала приємна тиша, яку час від часу порушувало лише легке муркотіння Ґатто. Я дістав тарілки, а Вікторія обережно посадила кота на підлогу, дозволяючи йому зручно вмоститися біля її ніг.

— Сподіваюсь, — почав я, ставлячи напроти тарілки, а потім велику коробку з доставкою. — Ти не проти піци на вечерю.

— Аж ніяк, — вона усміхнулась, спостерігаючи за моїми рухами. — Але, для початку, зроблю нам свіжий сік. Як щодо апельсинів? Я бачила, в тебе їх багато..

— Обожнюю їх.

— Тоді, вибір очевидний.

— Впевнена? Тобі потрібна допомога? — піднявши брови, запитав я, спостерігаючи, як вона підгортає волосся за вухо й починає щось шукати у холодильнику.

— Абсолютно, — відповіла вона без натяку на сумнів. — Ти вже й так зробив достатньо. Сідай.

Я послухався, спираючись ліктем на стіл і спостерігаючи, як вона впевнено рухається на кухні. Кілька разів Вікторія озиралася через плече, помітивши мій пильний погляд.

— Що? — нарешті спитала вона, усміхнувшись ледь помітно.

— Нічого, — я хитнув головою, усміхаючись у відповідь. — Просто думаю, що, можливо, у нас буде нова традиція — ти готуєш вечерю, а я спостерігаю.

— Ха-ха, дуже смішно, — кинула вона через плече. — Наступного разу готуватимеш ти. Побачимо, який із тебе кухар.

— Виклик прийнято, — усміхнувся я, хоча, напевно, ми вдвох знали, що готування їжі не входить у мій репертуар.

Вікторія вижимала апельсини, ми обмінялися кількома невимушеними репліками про море, Ґатто й навіть про сусідніх котів, які, за словами дівчини, виглядали наче мафіозі у своєму районі. Хоча здається, так і було. І… так, Вікі вміла розряджати обстановку, навіть якщо сама була у напрузі.