19

Вікторія

Ми повернулися додому, коли темрява вже повністю оповила небо, і лише м’яке світло ліхтарів освітлювало доріжки маєтку. День видався дивовижним — він був наповнений сонцем, сміхом і якимось незвичним для мене почуттям легкості. Камілло знову зміг мене здивувати, відкрившись із боку, який я навіть не уявляла. За його стриманістю ховалося щось справжнє, що змушувало мене замислитися, ким він є насправді.

— Про що думаєш? — спитав він, коли ми вийшли з машини.

Його голос був спокійний, але я відчула нотки зацікавленості. Камілло здавалося, помічав усе.

— Так… про своє, — я поправила волосся, яке після моря й сонця стало трохи розпатланим, і злегка всміхнулася.

Він теж усміхнувся, невимушено провівши рукою по своїх кучерях, які сьогодні здавалися ще більш хвилястими, ніж зазвичай.

— Ходімо привітаємось із гостями, — сказав він, киваючи в бік бесідки, де було чути сміх і веселі розмови. — Хоча бабуся й казала, що не буде нас турбувати, але це зовсім не означає, що вона не чекає нас. Може, там вже половина її Лаур і Ізабелл тільки й говорить про те, що ми повернулися. А бабуся ду-уже любить хвалитись! Ще більше, аніж я…

Я тихо засміялася, слухаючи його буркотіння. Було щось неймовірно тепле в тому, як він розповідав про своїх родичів. Камілло міг обурюватися, проте в його словах завжди відчувалася ніжність. Завжди.

— Вітання усім, — гучно сказав Камілло, обійнявши мене за талію. Я ледве стримала усмішку. Його дотик уже не здавався мені незвичним, навіть якщо його рука завжди була трохи холодною.

— Добрий вечір, — привіталась трохи тихіше, несміливо всміхнувшись до присутніх.

— О! Камі, Вікторіє! — радісно, аж ледве не підстрибнувши вигукнула бабуся. Її очі світилися гордістю й радістю. Вона широко усміхнулась та підійшла до нас, вставши між нами. Камілло кинув на неї якийсь дивний погляд, але змовчав.. і хоча долоні чоловіка вже давно не було на моїй спині, проте я ніби все ще відчувала її там… — Ви пам’ятаєте мого єдиного внука, Камілло?

— Невже це він такий вже дорослий? — здивовано спитала одна з гостей, а її ідеально доглянуте обличчя прикрасила усмішка.

— Камілло, я востаннє бачила тебе, коли тобі було десять! Тепер ти став таким дорослим і… привабливим, — сказала ще одна жіночка та дістала зі своєї сумочки помаду й, обережно нафарбувавши губи, підморгнула йому. — Ти часом не одружений ще?

Камілло гучно засміявся, і якщо чесно, я вперше почула саме такий його сміх. Завжди це були якісь хмикання, чи щось більш награно..

— Ей! Лаурочка! Вже запізно! — з усмішкою відповіла бабуся, обіймаючи мене ще міцніше. — Поруч із ним його наречена.

— Наречена? — Лаура розвела руками. — Ах, Камілло, ти мене розчарував!

Камілло тільки посміхнувся й трохи нахилив голову в бік. Його погляд на мить зустрівся з моїм, і в ньому я побачила… щось нове.

— Та-ак, я давно знайшов своє кохання, — сказав він, і його голос був таким переконливим, що я на секунду сама почала вірити в це.

— Подумай ще, — буркнула Лаура, дивлячись на мене так, ніби зважувала мою придатність для ролі «нареченої».

Я нервово посміхнулася й тихо видихнула, коли Камілло обережно нахилився до бабусі.

— Ба, ми вже підемо. Дякуємо за теплий прийом, але день був довгий.

— Як підете? А вечеря? — здивовано запитала вона.

— Повір, ми щось вигадаємо і самі, — він посміхнувся, погладивши її плече. — А вашому молодіжному клубу вже давно пора відпочити й без нас.

Бабуся трохи обурено подивилася на нього, але потім все ж усміхнулася.

— Ну добре, тільки дивіться, щоб не залишитися голодними! — крикнула вона нам услід.

Як тільки ми зайшли в будинок, нас знову зустрів Ґатто. Він щось так довго і так протяжно мяукотів, що у мене ледь вуха не заклало. Напевно так він висловлював своє невдоволення тим, що нас так довго не було.

— Ну що, малий, зголоднів? — посміхаючись, промовив Камілло, нахилившись, щоб погладити кота.

Я втомлено сіла на диван, опустивши голову на спинку. Нарешті тиша. Усе ще відчуваючи тепло сонця й прохолоду моря на шкірі, я заплющила очі. Проте раптом телефон завібрував. Я механічно взяла його до рук, сподіваючись побачити звичайне сповіщення. Але повідомлення змусило мене різко сісти рівно.

Невідомий номер: «Ти думаєш, що так легко втекти від мене? Твої документи все ще в мене, дорогенька. Даю тобі декілька днів, аби повернутися. Удам, що ти просто довго обирала апельсини!»

Моє серце пропустило кілька ударів, коли я побачила повідомлення. Слова здавалися холодними та важкими, як каміння, що тисне на груди. Я відчула, як по спині пробіг холодний піт, а пальці самі стиснули телефон так міцно, що, здається, екран міг тріснути.

Я не хотіла, щоб це стало реальністю. Але воно нагадало про себе — той тягар, який я намагаюся забути. Той, від кого я втекла...

— Все добре? — голос Камілло пролунала несподівано близько, і я ледь не впустила телефон. Його погляд був стурбованим, а руки схрещені на грудях.