18

Камілло

Ми вже сиділи за маленьким столиком на терасі, звідки відкривався краєвид, що міг би вразити навіть найдосвідченіших мандрівників. Морська гладінь, що мерехтіла під променями сонця, плавно зливалася з небом. Стіл перед нами був прикрашений двома великими порціями морозива — яскраві кольори фруктів і ніжні відтінки посипки виглядали так, ніби щойно зійшли зі сторінок кулінарного журналу.

Вікторія уважно розглядала свій десерт, ніби кожна його деталь була частиною великої загадки. Зрештою, вона занурила ложку в білий шар з тоненькими лініями вишні, і на обличчі з'явився легкий вираз задоволення.

— Смачно? — запитав я, спостерігаючи за її реакцією.

— Дуже, — кивнула вона, піднімаючи на мене погляд. Її щоки були злегка порожевілі, чи то від спеки, чи від чогось іншого. — Ти завжди знаєш, куди потрібно йти.

Я відкинувся на спинку стільця, усміхаючись.

— Ну, я ж твій гід по італійському життю.

Вікторія кинула на мене короткий, задумливий погляд, але нічого не сказала. Замість цього вона знову взялася за своє морозиво, лише злегка хитаючи головою, ніби у неї в голові була власна думка, якою вона не планувала ділитися.

— Amarena, — промовив я, уважно стежачи за її обличчям. — Чому саме чорна вишня? Це твій улюблений смак?

Вікторія відклала ложку, ледь посміхнувшись.

— Вона не надто солодка, — пояснила вона. — І так, вишня — це, напевно, найулюбленіше. Завжди беру її в морозиві, коктейлях чи навіть в тортах.

— Серйозно? — я нахилився вперед, спершись на лікоть і уважно роздивляючись її.

— Мг, — вона взяла ще одну ложку морозива, поклавши її в рот і ледве стримуючи задоволений вигляд. — А ти? Який улюблений смак у тебе?

Я знизав плечима, трохи посміхаючись.

— Якщо чесно, я не надто прив'язаний до солодощів чи якихось конкретних смаків. Думаю, у мене все доволі… нейтрально.

— Тому обрав собі шоколадне та фісташкове? Баланс? — Вікторія підняла брову, кидаючи погляд на мою порцію морозива.

— Типу того, — відповів я, злегка посміхнувшись. — Але чесно кажучи, не з'їсти gelato al pistacchio в Італії — це просто злочин. А шоколад — це такий собі класичний бонус.

— Це навіть цікаво.. Можна спробувати?

Я не відповів, просто посунув до неї блюдце зі своїм морозивом. Вікторія поглянула на мене, і в її очах я побачив ту ж саму іскру впертої впевненості, що завжди зачаровувала мене. Вона акуратно набрала трохи фісташкового морозива ложкою й піднесла її до рота.

І, боже, чи то був якимось дивним чином уповільнений час, чи то її жест мав свою приховану елегантність, але я не міг відвести від неї погляду. Вона надзвичайно повільно облизала ложку, а потім обережно стерла рештки морозива з губ.

Я гучно прочистив горло, різко відвернувшись, ніби раптом знайшов щось дуже цікаве в краєвиді збоку від нас.

— Все гаразд? — запитала вона, її голос звучав із явною прихованою посмішкою.

— Так… так, — я знову прочистив горло, намагаючись узяти себе в руки. — Ну, і як тобі?

Вікторія посміхнулася, і в цій посмішці було більше, ніж просто задоволення смакових рецепторів.

— Справді, дуже смачно. Можливо, ти й правий із цією "злочинною фісташкою".

— Якщо хочеш, можеш з'їсти й мою порцію, — я відвів погляд, удаючи, що мене раптом перестало цікавити морозиво. — Чомусь уже перехотів.

— Камілло, я казала тобі, що ти дивний? — її голос наповнився теплою іронією, вона схилила голову трохи набік, уважно роздивляючись мене.

— Можливо, одного разу, але я забув, — відповів я, намагаючись зберегти рівний тон.

— Тоді скажу це знову, — Вікторія нахилилася трохи вперед, наблизившись до мене, і тихо, майже пошепки промовила: — Ти дивний, Камілло.

Я не міг утриматися від сміху, але це було найприємніше звинувачення, яке коли-небудь чув. Я знову відкинувся на спинку стільця, спостерігаючи, як Вікторія повернулася до свого морозива, ніби наш короткий діалог був для неї лише крихітною перервою в насолоді десертом. Однак я знав, що це далеко не так. Вона неодноразово кидала на мене швидкі погляди, і я вловлював у них ту саму грайливу нотку, яку вона намагалася приховати.

— Я все ще не можу повірити, що ти вперше на італійському морі, — сказав я, ламаючи тишу, поки Вікторія зупинилася біля берега, повільно вдихаючи солоне морське повітря. — Ну, як тобі?

— Це… красиво, — тихо відповіла вона, опустивши погляд на хвилі, які обережно облизували її босі ноги. — Набагато більше, ніж я уявляла.

Я не відповів, лише спостерігав, як вона стояла там, немов частина цього пейзажу — проста, проте водночас неймовірно гармонійна. Її волосся розвівав легкий морський вітер, а очі блищали, ніби у них відбивалося все це світло золотого сонця.

— Ти не хочеш нарешті зняти цю сорочку та піти плавати? — нарешті запитав я, помітивши, як вона розглядає хвилі з обережністю.

— Ні, — промовила вона, трохи посміхнувшись. — Мені подобається просто стояти тут.