16

Камілло

Я опустив голову, намагаючись налагодити прискорене дихання, поки піт стікав по спині та лобу і краплями падав на гарячу землю. Відчуття було зовсім не з приємних: пов’язка на лобі зовсім не допомагала, а тягар від травмованої руки додавав зайвих труднощів навіть у звичайній пробіжці. Це вже не були мої звичні тренування, але я вперто змушував себе рухатися вперед, хоча кожна клітина тіла кричала про втому. Утім… бодай щось.

— Мяу! — різкий звук перервав мої думки. Я обернувся й побачив Ґатто. Його шерсть ще блищала від води, а сам він виглядав абсолютно задоволеним. Звичайно ж, мій кіт тільки що побував у басейні.

— Що ти вже хочеш, малий? — запитав я, криво посміхаючись і витираючи піт з обличчя.

— Мя-я-я-у-у-у… — тягнув він протяжно, немов випрошуючи уваги. Щойно він перевернувся на спину, показуючи своє пухнасте черевце, я зрозумів, що мені знову доведеться його розважати.

— Ґатто, ти вже дорослий котяра, — буркнув я, нахиляючись, аби взяти його на руки. Попри те, що він важив, як цілий мішок корму, я все ж підняв його навіть своєю травмованою рукою. — Але завжди просишся на руки, як кошеня.

Кіт, звісно, був байдужим до моїх слів. Він розвалився на моїх руках, муркотів, витягуючи лапи, і вимагав ще більше ласки.

— ОХ! — гучний вигук змусив мене різко повернути голову. Бабуся стояла неподалік, її погляд палахкотів гнівом, а руки вперлися в боки. — Як добре, що й ти тут!

— І тобі добрий ранок, — я спробував посміхнутися, хоча її настрій натякав, що ранок для мене може закінчитися не дуже добре. — Щось сталось?

— Сталося? — обурено повторила вона, зробивши крок до мене. Її голос лунав, ніби вона щойно втратила найцінніше у житті. — Запитай у свого пухнастого негідника!

Я перевів погляд на Ґатто, який, здавалося, саме зараз зрозумів, що він був головним винуватцем цього всього. Він різко зіскочив з моїх рук і побіг у напрямку кущів, зникнувши серед листя.

— От, шибеник! — пробурмотіла бабуся, гнівно тупнувши ногою. Це виглядало настільки комічно, що я не зміг стримати посмішку. — Ти чого смієшся, Камілло?!

Я продовжував посміхатись, піднімаючи принаймні одну руку, ніби здаюсь.

— Що сталось, ба?

— Камілло! — гаркнула вона, пильно дивлячись на мене. — Не смій сміятися! Була б рука не травмована, я б зараз тобі її знову зламала!

— Чому ви усе хочете зламати мені руки, бо-оже?

— Бо ти не навчив свого кота поважати мої клумби! — вигукнула вона, киваючи у бік свого саду. — Я весь день над ними працюю, а він риє ями, ніби шукає там золото!

Я ледве стримав сміх, спостерігаючи, як вона сердито розмахувала руками, а потім різко пішла до свого саду. Бабуся, хоч і була справжньою господинею, проводила в саду не так багато часу, як любила стверджувати. Більшу частину її днів займали театри, пляжі та вечори з подругами.

— Все гаразд?

Я підняв голову й побачив Вікторію, яка стояла на невеликому балконі. Її волосся було зібране в недбалий пучок, а обличчя світилася ранішньою посмішкою.

— Добрий ранок, — гукнув я, прикриваючи очі рукою від яскравого сонця. — Ґатто трохи отримав на горіхи від бабусі. Нічого нового.

— Зрозуміла, — вона також посміхнулась, схиляючись підборіддям на свою долоню, та спираючись ліктями на бильці балкона. І насправді… мені так подобалось спостерігати за нею, як вона посміхається, як дивиться на територію маєтку, часом теж жмурячись від палкого сонця. А особливо її звичайний домашній образ.. — Будеш снідати?

— Ти хочеш приготувати сніданок, як справжня наречена?

Навіть здалеку я побачив, як вона закотила очі.

— Я й так справжня наречена, коханий! — відповіла Вікторія з удаваною самовпевненістю. — Ти взагалі снідав сьогодні?

Я мовчав, ухиляючись від прямої відповіді, і прикрив очі рукою.

— Камілло! — вона примружилася, продовжуючи. — Ти збрехав мені про свої сніданки?

— Пробач, метелику, я трохи забігався, — сказав я, іронічно розводячи руками, а от дівчина здається навпаки здивувалась. Чомусь мені подобалась ця… наша гра, попри те, що бабуся, чи будь-хто інший точно не чув нічого. Їх навіть поруч не було.

— Я приготую нам щось, — промовила Вікі на останок, кивнувши, аби я йшов за нею, перш ніж зникнути за дверима кімнати..

Я усміхнувся, дивлячись їй услід, і направився до будинку. Цей день починався зовсім не так, як я очікував, але… він вже був ідеальним.

Я зайшов на кухню, де вже стояла Вікторія, повністю занурена в процес приготування. Її руки впевнено рухалися, а з колонок тихо лунала мелодія, яку я не впізнав, але вона створювала дуже затишну атмосферу. Дівчина виглядала розслабленою, хоча її волосся все ще було зібране у той недбалий пучок, який став, здається, її улюбленою домашньою зачіскою.

— Що готуєш? — запитав я, спершись боком на стільницю і схрестивши руки на грудях.

— Оу! — вона помітно здригнулася, різко повернувшись до мене. Очевидно, не очікувала, що я так швидко повернуся. — Сподіваюся, ти любиш яєчню. І сподіваюсь, що ти не проти, аби я тут нишпорила по всьому.