14

Камілло

Я обережно відчинив задні двері автомобіля, жестом запрошуючи Вікторію зайти першою. Вона усміхнулася, ледь помітно кивнувши, і сіла на сидіння. Її рухи були плавними, майже невимушеними, але я помітив, як вона краєм ока зиркнула на мене, ніби здогадуючись про мої думки.

Зазвичай я обираю місце біля водія, якщо машину веду не я. Проте цього разу обійшов авто і сів поруч із Вікторією на заднє сидіння.

— Я думала, ти знову поведеш машину, — промовила вона після кількох секунд мовчання, і я відчув її погляд на своїй правій руці, десь на браслетах.

— Хочу випити трішки вина, — пояснив я, усміхаючись і зустрічаючись із її поглядом. Можливо, я затримався, дивлячись на неї, трохи довше, ніж зазвичай. І здається, вона це помітила. Її губи злегка здригнулися, як від раптової думки, але вона швидко відвела погляд у вікно.

— Зрозуміла, — відповіла вона, і її посмішка видалася мені трохи ніяковою, проте щирою.

— А ти? — раптом спитав я, трохи різко. Її очі знову метнулися до мене, здивовані. — Я мав на увазі, ти п’єш?

— Можливо, також дозволю собі келих вина, — сказала вона, нахиливши голову вбік, як це часто робила, коли роздумувала.

— Дозволиш мені обрати щось для тебе?

Вона кивнула, а її губи розтягнулися в грайливій посмішці.

— Знаєш, я починаю тебе боятися, Камілло, — тихо засміялася Вікторія.

— Чому?

— Ти аж занадто умієш вражати, — прошепотіла вона, нахилившись трохи вперед, але її погляд залишався на мені, відкритий і трохи насмішкуватий.

Мені сподобалися її слова. Мабуть, навіть більше, ніж я очікував. Насправді я не знаю, чому мені так хотілось… вразити Вікторію? Я звик обирати усе найкраще, тому і підсвідомо бажав цього й для неї. Навіть якщо ми мало знали одне одного, але тепер ми в одній грі. І хто його знає, скільки вона ще буде продовжуватись.. Місяць, рік, чи два, як потрібно для того, аби отримати громадянство.

— У дитинстві я любив дивитися «Аладдін», — сказав я несподівано навіть для себе. — Він теж завжди когось… вражав своїми здібностями.

Вікторія усміхнулася ще ширше, її очі спалахнули цікавістю.

— Скоріше, ти схожий на Джина, — відповіла вона, і її голос був тихим, але впевненим. — Адже саме він виконував усі бажання.

Мені подобалося, як вона це сказала — легко і невимушено, утім з якоюсь прихованою глибиною. Я повільно кивнув, усміхаючись лише куточками губ.

— Можливо, ти й права, — прошепотів я, не відводячи погляду від її темних, загадкових очей. Вона знову поправила своє волосся за вухо. Навіть тоді, коли волосся Вікторії було зібране в тугий пучок, вона завжди знаходила пасмо, яке нібито треба було поправити. Ця звичка стала для мене майже знайомим ритуалом.

— Сеньйоре, ми на місці, — несподівано пролунав голос водія, і Вікторія відвернулася до вікна, а я видихнув, готуючись до вечора.

Я відчинив двері таксі, вийшовши першим, і помітив, що Вікторія впоралася без моєї допомоги. Її рухи були легкими, майже граційними, але водночас швидкими — вона вже чекала біля машини, коли я обійшов її, щоб вказати напрямок.

— Це тут, — жестом показуючи на ресторан, що був навпроти.

Вікторія мовчки кивнула й рушила вперед, а я плентався трохи позаду, поправляючи свій бандаж. Щось відволікало мене, і, піднявши голову, я побачив це — її татуювання. Візерунок починався від основи шиї й спускався вздовж хребта. Це був ланцюжок мінімалістичних фігур, переплетених з тонкими лініями квітів, що створювали враження витонченого мережива…І виглядало це справді.. надзвичайно.

— Камілло, де ти так довго? — запитала вона, повертаючись обличчям до мене.

— У тебе татуювання…

Вікторія озирнулася, її темні очі зустріли мої. Вона посміхнулася, ледь помітно нахиливши голову вбік, ніби її раптом захопив несподіваний комплімент.

— Так, — промовила вона, легким рухом провівши рукою по волосся. — Я зробила його не так давно.

— Вражає, — відповів я коротко, намагаючись зберігати спокійний тон, хоча її зовнішність справляла на мене надто сильне враження.

— Ходімо вже, твої друзі, мабуть, зачекалися, — сказала Вікторія, м’яко перервавши мої думки.

Я кивнув, протягнувши праву руку, яку вона обережно прийняла, тримаючись трохи вище ліктя, щоб не зачепити бандаж. Її пальці були теплими, і я мимоволі напружив м’язи. Вікторія це помітила й усміхнулася — зовсім трішки, майже непомітно, але я вловив цей жест.

— Здається, ось вони, — промовив я, побачивши знайомі обличчя за столиком у глибині ресторану.

— Вони знають українську?

— Ні, — я заперечно похитав головою. — Ніхто з них.

Здавалося, Вікторія зітхнула з полегшенням.. Вже уявляю, як вона починає говорити до мене на своїй рідній мові, аби інші ні про що не здогадались.

— Камілло! — радісно вигукнув Кірін, підводячись, коли ми підійшли ближче. Якщо чесно, серед усієї компанії я справді був радий бачити тільки його. — Я думав, це все чутки, а ти справді травмований, — сказав він, оглядаючи мій бандаж.