13

Вікторія

Я повернулася до своєї кімнати, де мене вже чекала ціла гора пакетів із сьогоднішнього шопінгу. Вони лежали в хаотичному порядку, нагадуючи про дивний, але в чомусь приємний день, проведений із Камілло. Авжеж, я ще не встигла нічого розібрати, бо одразу ж захотіла поставити ту купу питань Камілло…хоча більшість так і залишились відкритими.

Я видихнула й обережно взялася розбирати пакети. Спершу мені на очі потрапила темно-червона сукня, яку я дістала першою. Її тканина була неймовірно м’якою на дотик, а крій — витонченим і жіночним. Поруч у пакеті лежала така ж сукня, але чорного кольору. Я мимоволі провела рукою по матеріалу, милуючись цими витворами мистецтва. Чомусь саме ці два вбрання одразу впали мені в око ще в магазині. Вони мали в собі якусь особливу енергетику — ніби створені для незабутніх моментів.

Я на секунду примружилася, дозволивши собі уявити, як одного дня одягаю ці сукні. Вони ідеально пасували б для модного вечора, де келихи вина дзвенять у вишуканій обстановці, а фотографи ховаються за кожним кутом. Але…Чи не зарано я собі таке уявляю? — пронеслося в голові, і я злегка посміхнулася власним фантазіям.

Можливо, Камілло справді має рацію? Його пропозиція спробувати себе в чомусь новому досі крутилася у свідомості. Камери, фото, модельна робота — усе це завжди мене приваблювало. Я любила гарні кадри, деталізацію, гру світла та тіней. Але водночас думка, що це може бути помилкою, ніяк не покидала. Що як я зроблю собі тільки гірше? Чи готова я знову ризикнути після всіх помилок минулого?

Я важко видихнула й сіла на ліжко, обійнявши себе руками, ніби намагаючись заспокоїтись. Мій погляд зупинився на трьох маленьких коробочках із парфумами, які стояли на тумбі. Один з ароматів я послухала ще в магазині, і він мені сподобався, але два інші залишилися загадкою. Камілло навіть не дозволив мені розпакувати їх тоді, і я, зізнатися, геть забула про них.

Вирішивши нарешті задовольнити свою цікавість, я взяла одну з коробочок у руки. Її насичений бордовий колір одразу привернув увагу. Я не дуже розуміла, що саме було написано на коробці, бо французької, на жаль, не знала. Відкривши кришку, я дістала флакон із простим, утім дуже витонченим дизайном.

Розпиливши парфум на зап’ясті, я вдихнула аромат. Спершу мене огорнув насичений вишневий запах із легкими пряними нотками, який плавно переходив у загадковий димний відтінок. Цей запах був теплим і водночас сильним, таким, що залишався в пам’яті надовго. Я усміхнулася — як Камілло міг обрати щось настільки ідеальне?

Я на мить задумалася, тримаючи флакон у руках. Камілло був дивним, це я зрозуміла з самого початку. Його вчинки інколи здавалися хаотичними, але водночас у них завжди була якась глибина. Він міг розлютити, спантеличити, навіть збентежити, проте його вміння дивувати було беззаперечним.

— Можна? — раптові гучні стуки у двері змусили мене здригнутися. Я обернулася, хоча залишила двері прочиненими.

— Так, заходь, — відповіла я, намагаючись не показати своєї розгубленості.

Камілло впевнено увійшов до кімнати. Його усмішка була легкою, але з тією характерною ноткою самовдоволення, яка завжди змушувала мене трішки.. гаразд, трішки нервувати. Він притримував свою травмовану руку біля тіла, а другою машинально провів пальцями по шиї, немов додаючи до свого образу ще більше чарівності.

— Бачу, тобі сподобався аромат, — промовив він, киваючи в бік флакона, який я тримала в руках.

— Так, — відповіла я, опустивши очі на пляшечку. Мої пальці обережно торкалися її поверхні. — Дуже вишуканий аромат. Дякую тобі.

Його усмішка стала ще ширшою, і він коротко кивнув, немов приймаючи мої слова як належне.

— Я прийшов сюди не за цим, — сказав він, зробивши крок вперед. Його тон був стриманим, утім за ним відчувалася нотка інтриги.

Я підняла брови, трохи спантеличена.

— У нас із друзями є традиція, — почав він пояснювати, зупинившись за крок від мене. Його погляд був настільки прямим, що я ледь не відвела очі. — Ми збираємось разом кожну другу п’ятницю місяця. І… сьогодні саме той день.

— Оу, — я нервово поправила волосся за вухо. — Ну, гаразд. Гарно провести час із друзями.

— Ти не зрозуміла, — Камілло злегка хмикнув, і в його очах з’явився лукавий блиск. Він зволожив губи, і ця дрібниця знову змусила мене зосередитися на його обличчі. — Нас покликали, Вікторіє. Я не поїду туди без тебе.

— Нас? — повторила я, відчуваючи, як здивування відображається на моєму обличчі.

Він просто кивнув, засунувши здорову руку до кишені своїх шортів.

— Так. Я хочу, щоб ти познайомилася з моїми друзями. Хоча попереджаю: деякі з них — справжні бовдури, — він зітхнув, але посмішка не сходила з його обличчя.

Я невільно усміхнулася у відповідь, хоча його слова трохи збентежили мене. Його зацікавлений погляд ковзнув по мені, і я вкотре помітила, як він затримався на тому, як я машинально поправляю волосся.

— То як? — нарешті запитав він, прочистивши горло. — Підемо?

Я знала, що не зможу відмовити. Це була їхня традиція, а я не мала жодного права втручатися в неї.

— Добре, — сказала я, коротко кивнувши. — Але мені потрібен час, щоб зібратися.