11

Вікторія

І здається, Камілло справді мав рацію. Я зовсім нічого не знала про нього. Хто він такий? …він дійсно настільки відомий, що з ним сьогодні сфотографувалось так багато людей? Я дивилась йому вслід, і в голові зароджувалися ще сотні запитань, відповіді на які я боялася знайти.

— Вікторіє, ти тут? — його голос раптово вирвав мене з роздумів, і я мимоволі здригнулася. Камілло кинув на мене свій уважний погляд, але не запитав більше.

— Так, просто задумалась, — чесно відповіла я, поправляючи волосся й удаючи, ніби нічого особливого.

— Я обрав для тебе парфуми, — сказав він, і тільки зараз я помітила два флакони в його правій руці. — Ці аромати найкраще тобі пасуватимуть... або мені так здається, — він усміхнувся, ніби вибір парфумів був найважливішою справою у світі.

Його зацікавленість у всьому цьому збивала мене з пантелику. Я не звикла, щоб хтось обирав для мене речі, дарував подарунки чи взагалі прагнув приділити так багато уваги. Як би сильно я не пручалася, це було… приємно. Але водночас, мене не покидала думка, що врешті-решт кожна така увага завжди мала свою ціну…адже завжди цей «хтось» буде вимагати особливої подяки й…

— Вікторія? — знову звернувся Камілло, легенько торкаючись моєї руки. — Якщо ти не хочеш, ми можемо поїхати додому... або...

— Ні, ні, все добре, — я зітхнула, намагаючись упорядкувати думки. — Просто... чому це для тебе так важливо?

— Просто хочу тебе порадувати, — цілком спокійно відповів чоловік, навіть не ворухнувшись. — Хочу, аби в тебе усе було.

— Ти дивний, Камілло, — я невпевнено посміхнулась, беручи в нього з рук пробники парфумів.. Він ще мить продовжував дивитися на мене, розшифровуючи мої слова, а потім посміхнувся також.

Я збрешу, якщо скажу, що мені це не подобається.. Ще ніхто не приділяв мені такої уваги. Проте, всередині залишалася недовіра: що ж криється за цими вчинками? Наскільки його наміри щирі? Або ж... він просто грає в якусь гру?

— Мені подобається ось цей, — нарешті вирішила я, показуючи на пляшечку з ніжно-блакитною рідиною. — Він такий свіжий і ненав’язливий, не надто солодкий.

— Я так і думав, — Камілло кивнув, задоволено усміхаючись. — Солодкі аромати — це не твоє.

— Ти правий, — я легенько посміхнулась, відчуваючи, як щоки починають рожевіти. — Я терпіти не можу надмірно солодкі парфуми.

— Я теж, — усміхнувся він, засміявшись. — Отже, беремо цей і… ще ось ці, — додав він, простягнувши руку до ще двох флаконів бордового та золотого кольорів.

— Ти навіть не запитав, чи вони мені подобаються, — засміялась я, бачачи, як він уже прямує до каси.

— Довірся мені, — підморгнув Камілло, швидко крокуючи вперед.

Я дивилася йому вслід, ще більше заплутавшись у своїх думках. Здавалося, що Камілло постійно намагався здивувати мене, робив щось, чого я зовсім не очікувала. І тепер мені ще більше хотілося зрозуміти, хто він насправді і що ховається за цією впевненістю та добротою. І чому він такий.. такий дивний?

З не видимим задоволенням, Камілло підхопив усі пакети, залишивши мене спостерігати, як він легко справляється з ними однією рукою, попри свою травму. І хоча я наполягала, що можу допомогти, він категорично відмовився, тільки насмішкувато зауваживши, що чоловікові належить носити всі пакунки. Його рішучість і впертість інколи дивували.

— Залишилося лише придбати для тебе каблучку, — кинув він, відчиняючи багажник.

— Ти обіцяв, аби вона була без каміння! — нагадала я, спостерігаючи, як він складає покупки в авто. Навіть попри те, що я стояла позаду нього, я все одно почула, як він беззвучно вилаявся італійською!

— Я пам’ятаю, — крізь зуби пробурмотів Камілло, закриваючи багажник і махнувши мені рукою. — Ходімо.

Ми рушили в напрямку моря, де тихі вулички, що вели до пляжу, відразу освіжили прохолодним бризом і спокоєм. Я не могла не милуватися цими морськими краєвидами.

— Куди ми йдемо? — обережно запитала я, намагаючись не зіпсувати момент.

— Ти гадаєш, я купуватиму каблучку у торговому центрі? — чоловік здивовано скривився. — Тут неподалік є ювелірний. Там працює один ду-у-уже гарний ювелір. У нього й подивимось..

— Ми могли купити звичайну американку, без цього всього пафосу.

— Це не пафос, Вікторія, — закотивши очі, різко сказав Камілло. — Просто… просто я так хочу!

Я усміхнулася, хоч і трохи посміялась про себе, адже для мене ці прості ювелірні вироби могли б спокійно замінити будь-які дизайнерські. Проте я швидко збагнула, що сперечатися з Камілло марно — він завжди наполягав на своєму.

Якби там не було, ми з ним з різних планет та світів. Якщо для нього вся ця розкіш та бренди — звичайна справа, то я цього не дуже любила. Буду щирою, мені було байдуже на це.. Якщо річ справді класна та якісна, я придбаю її, в першу чергу, через це.

Нарешті ми зупинилися перед невеличким, зовні нічим не примітним магазином. Цей скромний вигляд мало чим нагадував про типову розкіш італійських ювелірних бутіків. Але вже всередині відчувалася особлива атмосфера — вітрини, наповнені крихітними шедеврами, відблискували в м’якому світлі.