9

Камілло

Вона видихнула й різко відвела погляд, утім я не міг вже зупинитися.

— І ти все це з самого початку знала, так? Знала, що я не здам тебе, що ти зможеш скористатися моїм становищем? І тепер ти просто отримуєш своє!

— Ти справді так думаєш? — її голос став тихішим, але в ньому відчувалося розчарування. Вона знову повернулася до мене, і я побачив у її очах щось, чого не очікував — біль. — Ти думаєш, я від цього всього в захваті? Що я щаслива опинитися в такій ситуації? І ти дійсно думаєш, що я підлаштувала ту аварію? Ти геть дурний, Бореллі?!

Я стояв мовчки, не знаючи, що сказати. Вперше за весь цей час я бачив її в такому вразливому стані. Вона здавалася втомленою й виснаженою.

— Ти вважаєш, що я спеціально опинилася тут, щоб зруйнувати твоє життя? — продовжила вона, її голос тремтів, а очі залишалися рішучими. — Якби я мала вибір, то, може, навіть не погодилася б на твою пропозицію. Але в мене немає нічого. Немає підтримки, немає навіть можливості нормально жити. У мене навіть документів немає, боже..

Я провів рукою по обличчю, відчуваючи, як накопичена злість поступово почала відступати. Вона стояла, не відводячи погляду, немов чекаючи, чи зрозумію я її хоч трохи.

— Чому, — я відчув, що голос уже не такий твердий. — Чому ти одразу не сказала, що не маєш документів?

— Бо я боялась.. Боялась, що тоді точно опинюсь в халепі.. Я.. я загубила їх…

Вікторія стояла переді мною, здавалося, кожне слово давалося їй важко. Її плечі ледь помітно здригалися, а голос тремтів. Вона відвернулася, немов не могла витримати мого погляду, а я намагався осмислити те, що щойно почув.

— Я загубила їх, — повторила вона, і в її голосі була суміш сорому й відчаю. — Залишила всі документи у нього, коли тікала від того… життя, від якого не бачила виходу. Я була готова на будь-що, аби почати все заново, але… я не подумала, що… що буде все саме так.

Я стояв, дивлячись на її спину, поки вона намагалася зібрати себе докупи. Від якого життя? В кого вона залишила свої документи?

— Ти повинна була сказати мені, — тихо промовив я, вже без обвинувачення в голосі, скоріше зі здивуванням. — Ми обоє граємо в цю гру, розумієш? Але твоїм мовчанням ти тільки все ускладнила.

Вона не відповіла, тільки стиснула кулаки, схиливши голову. Мені стало трохи соромно за свою жорстокість і за ту злість, що охопила мене раніше.

— Послухай, — продовжив я м’якше. — Так, я злий, і моє життя зараз виглядає як суцільний хаос. Але… я не можу просто дивитися на все це й робити вигляд, що мені байдуже. Ми вже в цьому разом, Вікторіє. Тепер твої проблеми — це і мої теж.

Вона обережно підняла голову й подивилася на мене. У її очах був той самий виклик, що й раніше, проте тепер він змішався з відтінком полегшення й вдячності.

— Я… дякую, — прошепотіла вона. — Дякую, що вислухав і не кинув мене напризволяще. Мені справді немає, куди повертатись..

— Тепер, коли все прояснилося, — сказав я, зітхаючи. — Спробуймо знайти якийсь вихід. Разом.

Її обличчя на мить пом’якшало, і вона лише мовчки кивнула.

— Я допоможу з оформленням нових документів, тобі не варто хвилюватись щодо цього.

— Дякую… справді дякую, — прошепотіла вона, витираючи сльози з обличчя. Її голос прозвучав так щиро, що в грудях відгукнулося щось тепле, людяне.

— І з роботою я також допоможу, як і з усім іншим. Тобі не варто боятися мене, Вікторіє… — я усміхнувся, намагаючись, щоб усмішка виглядала максимально щирою. — Якщо тобі щось потрібно або виникнуть проблеми, одразу кажи мені. Не потрібно боятися того, що я скажу чи якою буде моя реакція.

— Гаразд, я спробую, — вона трохи кивнула й ледь помітно усміхнулася.

Кілька секунд я просто стояв, вивчаючи її погляд. У цей момент вона виглядала вразливою, але в ній, попри все, була сила, яка не могла не захоплювати. Вона й досі залишалася для мене загадкою. Однак, якщо тоді мене це не хвилювало, то зараз питань ставало тільки більше.. значно більше.

— А знаєш… — сказав я, почухавши свою потилицю. — Збирайся. Поїдемо в одне місце.

Її погляд змінився на здивований, брови піднялися так високо, що, здавалося, ось-ось злетять у космос.

— Куди це? — обережно перепитала вона, дивлячись на мене так, ніби я щойно сказав щось абсолютно несподіване.

— У поліцію, — жартівливо кинув я, похитавши головою. — Будеш писати щире зізнання.

Вона злегка закотила очі, зрозумівши жарт.

— Просто збирайся, усе інше буде потім! Я не люблю чекати, Вікі.

Цього разу Вікторія вже щиро посміхнулася, з гумором і легким подивом, і нарешті попрямувала до своєї кімнати. Я дивився їй услід і відчув, що хочеться побачити її в іншому, більш живому стані — без напруги й стриманості. Так, у ній точно було щось чарівне, те, що я ніяк не міг ігнорувати.

Здається, з кожним днем я все більше пристосовуюся до цієї вимушеної ситуації, навіть якщо однією рукою все здається складнішим, ще й коли я геть не правша... Але все ж, трохи поморщившись і глибоко вдихнувши, я таки натягнув сорочку, вдягнув шорти й нарешті спустився вниз.