8

Камілло

 Я пропустив Ґатто вперед, щоб його «королівська душа» не мусила заходити в будинок останньою. Він гучно мявкнув, показуючи своє задоволення від такого вшанування, і вже за мить зник десь у глибині кімнат. Напевно, знову побіг шукати свої улюблені іграшки або щось нове, що можна було перевернути догори дриґом. І я помітив, як Вікторія, посміхнувшись, стежила за його витівками.

— Ти трималась сьогодні неперевершено, — сказав я, повертаючись до неї. — Так швидко підхоплювала ті історії, що я сам почав в них вірити.

— Дякую, — прошепотіла вона, трохи знітившись, але водночас піднявши погляд до мене. — Ти теж добре тримався. Стільки всього вигадати…

— В дитинстві часто дивився мелодрами з бабусею, — відповів я, знизавши плечима.

Вона знову засміялася, тихо, але щиро, і цей сміх немов задзвенів у повітрі, створюючи атмосферу, яку навіть важко описати. Я зловив себе на тому, що теж усміхаюся, опустивши погляд, ніби щоб приховати це.

— Не знаю тепер, як реагувати на ці слова, — зізналася вона, поправляючи волосся за вухо. Я помітив, що вона часто це робить, ніби в цьому жесті було щось заспокійливе для неї.

— Позитивно, — усміхнувся я, але нашу розмову перервало протяжне й вимогливе мявкання. — Схоже, він знову зголоднів. На добраніч, Вікторія.. І… дякую за твою допомогу..

— І тобі дякую, Камілло, — відповіла вона, кивнувши й трохи нахиливши голову. — На добраніч.

Я провів її поглядом, і вона швидко зникла, піднявшись на другий поверх будинку. Коли залишився сам, я відчув, що день видався насиченим і водночас трохи абсурдним. Проте, можливо, цей наш «театр» мав свій шарм. Почувши нове гучне «мяу» з кухні, я лише хмикнув. Ну так, Ґатто вже відстоює своє право на пізню вечерю. От, ненажера мале!

— Ох, ти вже не спиш? —  запитав я, спустившись у вітальню й помітивши Вікторію, одягнену в спортивні легінси та топ, що підкреслював її… так! Її гарні груди!

Дівчина, помітивши мене, злегка здивувалася, але швидко вийняла навушники з вух і посміхнулася..

— Я тільки недавно прокинулась, — відповіла вона. — Вирішила трохи позайматися.

— Зрозумів, — кивнув я. — Не знав, що ти любиш спорт.

— Це, мабуть, найкращий спосіб відволіктися від думок.

Її вираз обличчя трішки змінився, а в її очах промайнуло щось невловиме, немов тінь суму.... і це змусило мене задуматись, що я взагалі нічого не знаю про неї.

— Так…, — промовив я, протираючи обличчя руками, намагаючись виглядати бадьорим. — Це стовідсотково так. Влучне спостереження.

Вона подивилася на мене здивовано, проте нічого не сказала. Її усмішка була трохи збентеженою, як ніби вона теж щось приховувала.

— Як тобі перша ніч у новому місці? — запитав я. Боже, чому мене це так хвилює? — Я маю на увазі… Ґатто всю ніч мявкотів і ніяк не міг заспокоїтись. Можливо, він тобі заважав?

— Ні, ні, зовсім ні, — запевнила вона, усміхнувшись і похитавши головою. — Це була, мабуть, найкраща ніч за довгий час. Спала без задніх ніг.

Її голос звучав так щиро, що я мимоволі теж посміхнувся, відчуваючи незрозуміле полегшення.

— Гаразд, тоді не буду заважати тобі. Гарного тренування, — сказав я, збираючись іти.

— Я… — почув я її тихий голос і обернувся. Вона виглядала трохи невпевнено, ніби вирішувалася на щось важливе. — Я хотіла запитати тебе… Можливо, ти знаєш, де б я могла влаштуватися на роботу? Чи, може, комусь із твоїх знайомих потрібен новий працівник? Ну… щось типу того.

Я зупинився, вивчаючи її обличчя. У її очах світилася рішучість, змішана з легким хвилюванням. Я на мить замислився, намагаючись збагнути, навіщо їй це, і врешті спитав:

— Тобі потрібні гроші?

— Мені потрібна робота, — твердо відповіла вона, дивлячись прямо на мене. — І так, де я зможу отримувати гроші, зароблені власними зусиллями.

Мене приголомшила її наполегливість. Вікторія чітко усвідомлювала, що не хоче залежати від інших. Я розумів її, адже й сам цінував свободу, яку дає незалежність.

— Добре, поговорімо про це після твого тренування, — відповів я. В цю мить відчувши вібрацію телефона в кишені. — Мабуть, це лікар. Він обіцяв зателефонувати.

Вона обережно кивнула, одягнула навушники та попрямувала на двір. Я ще мить дивився їй услід, аж поки не взяв слухавку.

— Так, слухаю вас, — гучно сказав я, підносячи телефон до вуха.

— Доброго дня,  Бореллі. Можеш говорити?

— Так, — я вийшов на вулицю і трохи затримався, спостерігаючи, як Вікторія займається на тренувальному килимку посеред саду. Вона сконцентрувалася на розтяжках, виглядала впевненою і цілеспрямованою. Її рухи були чіткими й спокійними, ніби вона викидала з голови все зайве. Мабуть, справді це був її спосіб відволіктися. — Так, я вас слухаю, — вкотре сказав я, прочистивши горло. —  Кажіть вже, що там у мене.

— Камілло, мені прийшли твої результати обстеження та рентген.. і у мене для тебе не дуже гарні новини, друже.

— Не тягніть, кажіть вже!

— Ті лікарі, схоже, помилилися. У тебе не просто тріщина, а справжній перелом в районі ліктя. Тобі знадобиться мінімум три місяці на повне відновлення. І на цей час потрібно виключити будь-які навантаження на руку, а про теніс і тренування взагалі забудь.