7

Камілло

— Камілло! — гучний голос бабусі долинув з початку тераси, як тільки вона помітила мене біля столу. — Камілло, синку! Це ти?

— Так, бабусю, — усміхнувся я і підійшов до неї ближче, щоб обійняти. — Казав дідові, що сьогодні приїду, і не один…

Бабуся притиснула мене до себе, а потім глянула на мою травмовану руку з хитрим поглядом, у якому зовсім не було здивування, лише трохи невдоволення.

— Ти мені краще скажи, в яку халепу цього разу потрапив? — пробурчала вона, уважно розглядаючи мій бандаж.

— Впа-ав… — з удаваною безневинністю протягнув я, закотивши очі.

Бабуся зітхнула, але раптом її погляд перемістився на Вікторію, яка щойно вийшла з будинку, обережно несучи велику тарілку з різотто. Дідусь завчасно попередив мене про їхній приїзд, тож я встиг замовити вечерю для нас усіх, адже готувати щось вже не було часу.

— Вітаю вас, — трохи невпевнено промовила Вікторія, зупинившись поруч зі мною.

— От старий пердун! — пробурчала бабуся, змірявши поглядом тарілку з різотто й повернувшись до мене. — Навіть не попередив мене, що ми не самі. Я б одяглася як на свято.

— Бабусю, та ти завжди виглядаєш неймовірно, — заспокоїв я її з усмішкою, поклавши руку їй на плече. — Де дід? Я хочу вас познайомити з кимось, як ти, певно, вже здогадалася…

Бабуся м’яко усміхнулася, явно зацікавлена.

— Та-а-ак, а що це тут так смачно пахне? — раптом почувся голос дідуся, що саме підіймався на терасу. — Ого! Камілло, а ти нас дивуєш!

— Привіт, діду, — привітався я, потиснувши йому руку. — Нарешті маю можливість вас познайомити.

Я підійшов до Вікторії, трохи хвилюючись, хоча й намагався цього не показувати. Ми не обговорювали, чи зручно їй, щоб я її торкався, але зараз усе мало виглядати щирим і природним. Я обережно поклав руку їй на талію, і, як мені здалося, вона ледь помітно зашарілася. І це точно було не через мене. Її очі затрималися на моїй руці, вона нервово ковтнула. Немов їй дійсно було неприємно. Щось не так, однак я не розумів, що саме..

— Знайомтеся, — сказав я, дивлячись на бабусю й дідуся. — Це Вікторія. І вона моя наречена.

— Наречена? — перепитав дідусь, піднявши брови.

— Ти не жартуєш, Камілло? — бабуся подивилася на мене так пильно, що я знову ледь не почав виправдовуватися.

— Хіба може жартувати чоловік, у якого зламана рука? — пожартував я, трохи натягнувши усмішку. Авжеж, я міг, але їм про це краще не знати.

Дідусь і бабуся кілька секунд уважно дивилися на нас, і я вже було подумав, що щось пішло не так, проте потім вони усміхнулися й обійняли нас обох.

— Боже! Я такий щасливий, Камі, що ти обрав когось із нашої крові! — радісно сказав дідусь, міцно обіймаючи нас.

— Так, так, це все чудово… але моя рука починає боліти… — я трохи зойкнув, намагаючись обережно вислизнути з обіймів.

— Ой, вибач, синку, — дідусь послабив хватку, посміхнувшись вибачливо. — Але це ж така подія!

— І як ви познайомилися? — з цікавістю спитала бабуся, переводячи погляд на Вікторію. — Так неочікувано, але дуже приємно!

Я відчув, як Вікторія міцніше притулилася до мене, і в її очах з’явився ледь помітний блиск хвилювання, яке вона, проте, швидко сховала за посмішкою.

— Ми познайомилися зовсім випадково, і досить давно, якщо чесно.. — почала вона, намагаючись виглядати максимально щирою. — Це була… дуже несподівана зустріч, але, мабуть, іноді життя так підносить приємні сюрпризи.

Я ледь помітно усміхнувся, дивлячись на бабусю з дідусем, які, здавалося, насолоджувалися кожним словом.

— Ну що ж, — промовив дідусь, знову підморгуючи мені. — Сподіваюся, цей сюрприз виявиться справді приємним і тривалим.

Вікторія трохи опустила голову, ніби намагаючись приховати почервонілі щоки, а я усміхнувся, відчуваючи, що, здається, перше випробування ми пройшли.

— Це точно, — сказала бабуся, витираючи поодиноку сльозу. Боже! Невже це настільки їх вразило? — Я така щаслива за тебе, Камілло.. Ти нарешті знайшов свою рідну душу… Ви такі гарні разом, діти.. я не можу..

— Боже, ба, — я засміявся, обіймаючи бабусю однією рукою. — Ти що, передивилася своїх серіалів?

Вона ледь чутно хмикнула і вирвалася з моїх обіймів. Її очі засяяли, і вираз обличчя став м'яким, по-материнськи теплим, як тільки вона перевела погляд на Вікторію.

— Я, до речі, Валерія Яківна.. Бо, схоже, мій онук настільки вражений твоєю красою, що забув представити нас, — з посмішкою сказала бабуся, підморгнувши Вікторії. Я ж прочистив горло. — Але я його розумію, доню. А ще ти просто клич мене бабуся, без усієї цієї формальності, добре?

— Добре, — відповіла Вікторія, сором’язливо усміхаючись. — Мені справді дуже приємно познайомитися з вами всіма.

— І нам, онучко, — втрутився дідусь, притискаючи до себе бабусю і схвально дивлячись на Вікторію. — Я Олег Іванович, але для тебе просто дідусь!

— Гаразд, дякую, — трохи ніяково відповіла вона, на мить зустрівшись зі мною поглядом.