6

Вікторія

Камілло швидко вийшов з моєї кімнати, і вже за секунду двері гучно зачинилися вдалині коридору. Що ж, пішов до себе. Я залишилася сама, оглядаючи свій новий простір. Кімната була в кращих традиціях «італійської класики» — світлі стіни з ніжними акцентами, старовинні меблі з дерев’яними різьбленими деталями й велике вікно, що відкривало вид на сад. Затишно й стримано, як у багатих віллах, але без зайвого пафосу.

Мене охопило легке хвилювання, яке я ніяк не могла позбутися. Я знала, що мені не варто повністю довіряти Камілло, і, якщо чесно, навіть не хотіла. Я обпеклася в минулому і добре засвоїла уроки. Але тепер я стояла тут, у чужій країні, на порозі вигаданої історії. А чи була це правильна ідея? Зараз уже пізно ставити собі такі запитання.

— Гаразд, Вікторія, зберись, — сказала я до себе вголос, вдихнувши повітря свіжості, що ввірвалося через відчинене вікно. Накрутила волосся у високий хвіст, щоб відчути себе трохи більш зібраною, і взялася розбирати речі — їх у мене було небагато, і Камілло, напевно, помітив це. Але він нічого не запитував, і я була цьому рада.

Я вкотре похитала головою, приводячи думки до ладу. Чому мене має хвилювати цей Бореллі? Так, я випадково збила його того вечора… так, він травмував руку через мене… так, тепер я його фіктивна дівчина, і здається у нас скоро весілля… Але ж.. він нічого не знає про мене. Мені потрібно було зізнатись йому у всьому з самого початку!

— Мя-я-у! — я почула тихе, але радісне нявчання під ногами й опустила погляд. До мене підійшов Ґатто, розтягнувшись на всю довжину й піднявши пухнастий хвіст.

— О, а ти чому тут, Ґатто? — лагідно спитала я, обережно провівши рукою по його м’якій спині. Ґатто задоволено замуркотів і притулився до моєї долоні, змушуючи мене ще раз усміхнутися. — Твій господар буде тебе шукати.

— Мя-я-у, — ніби у відповідь, проспівав він і потерся об мої ноги, тепер ще ближче притулившись. Мабуть, я була надто сентиментальною до тварин, але цей пухнастик уже встиг підкорити моє серце, хоч ми і були знайомі всього кілька годин.

— Ти такий гарний, Ґатто, — промовила я, акуратно взявши його на руки. Він затишно притулився до моєї шиї, продовжуючи м’яко мурчати. — Ти ж схожий на маленького леопарда, тільки сіренького.

— Ти ще досі не розібрала речі?

Я підняла голову, побачивши, як Камілло спокійно спостерігає за мною, схилившись до стіни. Він стояв мовчки, але вираз його обличчя був невимушений, і було не зовсім зрозуміло, що він уважніше розглядає — мене чи свого кота. Так! Точно свого кота!

— Просто твій друг тут прийшов до мене в гості й забрав усю мою увагу, — виправдалася я з легкою усмішкою, трохи піднявши Ґатто.

Камілло м’яко посміхнувся, зітхнувши — я вже помітила, що він часто так робить, коли приховує свою втому або роздратування.

— Так, він такий у мене, — відповів він, провівши рукою по чорному волоссю, яке недбало впало на лоб. — Але тепер, будь ласка, відпусти його. Він точно прийшов, бо зголоднів.

Щойно Ґатто почув знайоме слово, він миттєво вислизнув з моїх рук і стрімко побіг до дверей.

— О, так, — усміхнувся Камілло, глянувши, як кіт щезає з кімнати. — Він фанат свого корму. Гаразд. Буду чекати внизу. Можеш не поспішати, проте.. я не дуже люблю довго чекати.

Він легенько постукав пальцями по дверях на прощання і попрямував слідом за Ґатто. Щойно він вийшов, я почула, як він щось мурмоче італійською, безсумнівно, звертаючись до свого кота, що, судячи з голосного «мяу», активно вимагав обіцяного корму. Схоже, цей кіт справжній співрозмовник..

Я усміхнулася, слухаючи, як Камілло продовжує щось там вичитувати своєму коту. Я не відчувала особливої довіри до цього чоловіка, але його прив’язаність до Ґатто викликала у мене несподівану симпатію. Адже людина, яка так щиро любить котиків та турбується про свого «маленького леопарда», навряд чи може бути справжнім поганцем.

Нарешті розібравши речі та освіжившись прохолодним душем, я відчула себе трохи краще, хоча спекотне італійське літо й надалі нагадувало про себе. Я вдягнула легку літню сукню, що трохи розвіювалася від кожного руху, і спустилася вниз, де вже сидів Камілло, занурений у ноутбук.

— Я мало не посивів, поки чекав на тебе, — беземоційно кинув він, навіть не глянувши в мій бік. Проте я помітила, що його мокре волосся було ознакою недавнього душу, а також те, що він переодягнувся. Тепер на ньому була проста біла майка та спортивні шорти — білий колір підкреслював його смугляву шкіру й темне волосся, виглядав він… відверто привабливо. — Ей? — різко озвався він, і я зрозуміла, що він помітив, як я на нього дивлюся.

— Пробач, — пробурмотіла я, трохи збентежена. — Просто я довго сушила волосся, бо не знала, чи є тут фен…

— Ти могла б просто запитати, — відповів він сухо.

— В тебе є фен? — здивовано перепитала я, не очікуючи, що він приділяє таким речам увагу.

— Так, — буркнув він, закриваючи кришку ноутбука. — В мене не може бути фена, бо я чоловік?

— Я не це мала на увазі, Камілло.

Сказала я, сівши навпроти й трохи посміхаючись.

— Зізнаюсь, інколи я сушу ним шкарпетки, — сказав він із легкою насмішкою, і я знову глянула на нього. — Так, невдалий жарт. Просто взимку теж бувають тренування, і я не люблю виходити на двір з мокрою головою.