2

Камілло

— Камілло! — почувся суворий голос батька одразу, як тільки я перетнув поріг нашого дому.

Я закотив очі, намагаючись зібрати залишки терпіння. Ще тільки цього мені не вистачало після всього, що сталося сьогодні.

— Так, тату? — відповів я, не рухаючись з місця, все ще стоячи біля дверей.

— Камілло, я хочу розмовляти з тобою, бачачи твоє обличчя, — його голос звучав чітко, навіть бездоганно відточено, наче це була ще одна його запланована настанова.

Зітхнувши і вкотре закотивши очі, я натягнув на обличчя вимушену посмішку і, ледве стримуючи роздратування, повільно попрямував до вітальні, де вже сиділи батьки, дивлячись якийсь черговий серіал по телевізору. Здавалось їм було взагалі байдуже, де був їхній син, і чому повернувся зі зламаною рукою.

— Боже! Синку! — мама підскочила з дивана, побачивши мою руку, обмотану гіпсом, і в її очах спалахнула паніка. — Що це з тобою? Скажи, що ти жартуєш!

— Я… впав, — коротко сказав я, зітхнувши й намагаючись уникнути надмірної драми.

— Впав? — батько різко нахилився вперед, пильно дивлячись на мене своїм холодним, строгим поглядом. — Ти знову влаштував бійку? Черговий клуб, де ти поводився, як малий?

— На годиннику дев'ята вечора, клуби тільки-но відкриваються, тату, — пробурмотів я, знехотя піднімаючи очі на нього. Його суворий, нестерпний погляд здавалося просвердлював мене наскрізь.

Він стиснув губи, ще більше хмурячись.

— У тебе завтра заручини, Камілло! Заручини, розумієш? У якому вигляді ти з’явишся перед Агатою та її батьками? Ось так?

Я заплющив очі й повільно вдихнув, стримуючи бажання вибухнути прямо тут і зараз. Мама продовжувала обережно тримати мене за руку, наче могла вилікувати її одним дотиком. Її пальці були теплими й м'якими, але це не знімало нестерпного болю, який продовжував пульсувати під гіпсом.

— Вибач, що не помітив ту кляту сходинку, спіткнувся, і тепер не лише руку пошкодив, а й виглядаю, як після аварії, — глухо промовив я, знехотя усміхаючись. — Тепер можна йти спати? Завтра ж великий день, як-не-як… Заручини, на які я чекав усе своє життя.

Батько лише холодно хмикнув, і це був для мене найгірший звук з усіх можливих. Я знав цей погляд, знав, що зараз він обмірковує, як перетворити моє життя на ще більше пекло, аби я нарешті зрозумів «усю важливість» цієї події.

— Камілло, ми з твоїм батьком так багато для тебе зробили, — тихо, але наполегливо почала мама, її голос був сповнений надії, що мене ще можна переконати. — Ми хотіли, щоб ти був щасливий, щоб у тебе було стабільне майбутнє. Ти ж знаєш, Агата чудова дівчина.

Я зусиллям волі приховав скептичний вираз, сподіваючись, що вони не помітять сарказму, що буквально світився в моїх очах.

— О, я це добре знаю, мамо, — відповів я, не витримавши. — Агата просто мрія, готова виконувати всі забаганки свого та мого батька і жити так, як їм заманеться. У нас із нею повне взаєморозуміння. Навіть більше — ми завжди хотіли одного й того ж: уникнути одне одного.

Батько прицільно втупився в мене, а мама зітхнула, опускаючи руки, і на її обличчі з'явилося розчарування.

— Ти ще пожалкуєш про свою легковажність, Камілло.

— Легковажність? — я не стримав гіркого сміху. — Легковажність — це підпорядковувати моє життя своїми бажаннями, забуваючи, що насправді я маю зовсім інші, тато. Ти хоч раз спитав мене, чого я хочу? Чи для тебе я — лише чергова фігура, якою ти рухаєш на шахівниці свого бізнесу?

Батько, здавалося, закам’янів від моїх слів, проте я вже був занадто злий і втомлений, щоб зупинятися.

— Завтра я піду на ці заручини, — продовжив я, намагаючись говорити спокійно. — Але не чекайте від мене посмішок чи щасливого вигляду. І, до речі, якщо ви хочете контролювати кожну секунду мого життя, принаймні подбайте про те, щоб це було хоч трохи цікаво.

Після цих слів я розвернувся й повільно вийшов з вітальні, залишивши їх в абсолютній тиші.

Ранок почався гірше, ніж я міг собі уявити. Піднявшись з ліжка, я відчув нестерпний біль у руці — наче хтось постійно бив мене по гіпсу важким молотом, нагадуючи про вчорашній кошмар. Ніч була безсонною; я випив стільки знеболювального, що навіть не уявляв, як зможу витримати ще один такий день. А найгірше було навіть не це — в голові крутилися батькові слова про заручини з Агатою, його бездоганний план на моє «щасливе майбутнє». Я відчував себе безпорадно в’язнем, замкненим у чужих очікуваннях, як муха в павутині.

Після кількох хвилин обурених думок я таки змусив себе піднятися і підійшов до дзеркала. Зовнішній вигляд мене остаточно добив. На обличчі красувався синець, мабуть, від удару головою об асфальт, а над бровою виднівся невеликий пластир. Ліва рука, закутана в гіпс, виглядала, м’яко кажучи, жахливо, і я відчувався так, ніби справді щойно пережив аварію. Зітхнувши, я натягнув на себе єдину сорочку з коротким рукавом, яку зміг надіти на руку без зайвих зусиль. Це принаймні трохи згладило мій зовнішній вигляд, але настрій було не врятувати.

Спустившись униз, я побачив, що мій батько вже сидить у вітальні, повністю занурившись у свою ранкову газету. Він лише швидко кинув на мене погляд, і скривився.