Пролог

Камілло

Я важко зітхнув, накриваючи обличчя долонями й заплющуючи очі, ніби це могло сховати мене від реальності. Слова застрягли десь у горлі, і я відчував, як у грудях наростає безсила лють, змішана з розчаруванням. Весь світ, здавалося, зійшов на мене тягарем. Мені навіть не хотілося рухатись, не те що говорити.

— Камілло, та припини, все буде нормально. Ти знову перебільшуєш, — байдуже й з невеликою ноткою роздратування промовила Фредеріка, барменка, з якою я знався вже багато років.

Я не підводив голови, продовжуючи ховатись за долонями.

— Ти просто мене не розумієш, Фредеріка.

— Розумію, — вона насмішкувато закотила очі, не перестаючи натирати келихи. — Просто ти робиш з мухи слона, Камі. Це лише шлюб! Поживете разом кілька днів, і розійдетеся, як всі інші.

Раптом мене охопила хвиля гніву, і я вдарив обома кулаками по барній стійці, аж склянки задзвеніли.

— Ти взагалі бачила її? Вона нестерпна! Я не можу терпіти таких, як вона — м’яких, піддатливих, готових до всього, аби тільки догодити!

Фредеріка ледве помітно всміхнулась, кидаючи на мене поблажливий погляд.

— Але ж ви вже були разом колись, чи не так?

— То було в минулому, — пробурчав я, витираючи долонею спітніле чоло. — Минуле, яке я волів би забути.

— Ну, а що ти хотів? Ти такий же чудовий синочок, який готовий виконати кожну забаганку батька, — вона глузливо підняла брову, а потім знову взялася до келихів. — Можливо тобі потрібно бути актором, а не тенісистом?

Я нервово хмикнув.

— Якщо я одружусь з цією… Агатою, — її ім’я повільно ковзнуло з моїх вуст, ніби я розжовував гіркий шматок. — Якщо я одружусь з нею, то можеш вважати, що мене взагалі більше не існує. Це буде кінець усього мого життя!

Фредеріка знизала плечима і, кинувши на мене ще один розважливий погляд, зникла за дверима комори, залишивши мене наодинці з моїми думками. Я безсило опустив голову, відчуваючи, як всередині розповзається порожнеча. У мене було відчуття, ніби земля, по якій я йшов, раптово зникла, і тепер я висів у порожнечі.

Завтра на мене чекають заручини. Заручини, які я не те, що не планував, я навіть не мріяв про них. Так само як і не мріяв про весілля. Проте, здається, батько знову все вирішив за мене, а я просто інструмент в його руках. Чому він не може прийняти моє бажання займатись тим, що я люблю — тенісом? Я так сподівався, що він перестане контролювати моє життя, коли я здобуду диплом з бізнесу. Я думав, це нарешті переконає його дати мені свободу. І він справді обіцяв..

Але ні… тепер він просто позбавив мене будь-якого вибору. А якщо я не погоджусь на це — у мене зникне гарний спонсор. Не те, що мій батько — мій спонсор. Утім, його найкращий друг — так. А мій тато вміє маніпулювати, скажімо так, не тільки мною.

Я зітхнув, важко й майже безнадійно, і вкотре витер спітніле чоло. Напруження не спадало, а лише гірчило всередині, розливаючись тяжкою хвилею роздратування. Сидіти далі в барі не мало жодного сенсу — думки переповнювали голову, і ніщо вже не могло їх розвіяти. Я різко допив свій напій, і, навіть не попрощавшись з подругою, підвівся зі стільця й пішов до виходу.

Я ще зовсім молодий, і здається, що все життя — попереду. Моя кар'єра тенісиста тільки-но набирає обертів, а я хочу присвятити себе спорту на повну, без жодних компромісів. Кожен день, кожне тренування, кожен турнір — це мій світ, це те, що заповнює моє життя, дає відчуття свободи й сили. Але в цю божевільну ідею мого батька я вкладати себе точно не збирався. Шлюб?! Я, щиро кажучи, не вірю в нього, не вірю в казки про кохання і не потребую жодної іншої ролі, окрім тієї, яку сам собі обрав. Про яке одруження може йти мова, коли я відчуваю огиду до самої цієї думки? Весь цей спектакль з весіллям лише щоб задовольнити его батька. І не більше.

Я мимоволі занурився у ці роздуми, рухаючись безцільно вулицями вечірньої Італії, поки не відчув різкий і неочікуваний удар збоку, який буквально зніс мене з ніг. Від потужного поштовху мене відкинуло на кілька метрів назад, а біль одразу ж пронизав мою ліву руку, вибухнувши у свідомості гучним пульсом.

— Ах ти ж! — вирвалося з мене, поки я намагався зрозуміти, що відбувається. Хапаючись правою рукою за ліву, відчув, як біль швидко посилюється, перетворюючись на пекуче, нестерпне відчуття. — Тільки не це… Тільки не рука… — безсило проговорив я, відчуваючи, як серце б’ється в грудях надто швидко.

І тут почувся схвильований голос:

— О Господи! Вибачте, будь ласка! Я… не побачила вас!

Я одразу ж упізнав цей голос із виразним акцентом, який відразу видавав дівчину з однієї дуже знайомої країни. Рука пекла, біль охоплював усе плече, і я навіть не міг підвести голову, щоб подивитися на ту, через яку потрапив у цю ситуацію. Стиснувши зуби, я зціпив пальці правої руки на лівій, намагаючись хоч якось зменшити біль.

— Я… дозвольте мені допомогти вам встати, — благально промовила вона, і вже за мить я відчув її теплі руки на своїй спині й плечі, коли вона спробувала підняти мене.

— Ні! Не чіпай руку! — ледве стримуючи гнів, крикнув я, різко відхиляючись від її дотиків. — Чи ти взагалі розумієш, що наробила?!

Зібравши всю свою волю, я нарешті відкрив очі, підводячись, і переді мною постала висока брюнетка з великими, сповненими жаху карими очима. Молода дівчина з добре розвиненою спортивною статурою стояла переді мною, тримаючи руку біля серця, наче й справді боялася, що я почну кричати ще голосніше. Якби ми зустрілися в інших обставинах, я б, мабуть, зацікавився її впевненим виглядом, проте зараз, бачачи лише її злощасний оливковий мопед збоку, у мене в голові було зовсім інше.