Сестринська любов

Сестринська любов

Усе почалось тоді, коли Стефа (повне ім’я Стефанія) народилася на світ. Що почалося, спитаєте мене? Та ж саме життя. Таке цікаве і незбагненне, іноді сповнене радощів, а іноді і… Ну спочатку про радощі!

Батьками Стефи були дуже молоді, але надзвичайно амбітні люди. Мама у свої двадцять три роки вже стала Аліною Юріївною і займала посаду головного економіста у приватній фірмі з виробництва дитячих іграшок. Іграшки з самого дитинства були чи не єдиною пристрастю Аліни Юріївни. Вона колекціонувала їх з п’яти років, постійно вимагаючи у батьків купувати все нові і нові ляльки. Жоден сімейний відпочинок не минав без відвідування крамниці з дитячими витребеньками. І після кількагодинних пошуків Алінка все ж таки знаходила найкрасивішу ляльку, якій одразу ж давала ім’я. І кого на поличках у її кімнаті тільки не було: Жозефіна, Анет, Розалія, Маня, Кетрін, Ліза… Імена ніколи не повторювалися! Аліна багато читала і називала іграшки так само, як і звали її улюблених героїнь. Тому і зараз Аліна Юріївна присвячувала життя своєму хобі.

Тато… А точніше пан Олександр був професійним перекладачем фірми «Тезаурус». Він знав ідеально німецьку, англійську, французьку, італійську, болгарську мови, міг легко орієнтуватися у мовах гінді, китайській та трішечки японській. Він перебував у постійних відрядженнях, адже перекладав різноманітні ділові перемовини досить таки солідних фірм. З Аліною він познайомився ще коли був просто Сашком і навчався на третьому курсі столичного лінгвістичного університету. Дівчина була першокурсницею відомої Могилянки і зустрічатися з будь-ким у її плани не входило. Проте доля написана задовго до появи нас на світ. І вже через декілька років у поважної і перспективної пари було весілля, потім власна квартира, двокімнатна, але на Львівській площі, і маленьке чудо з іменем Стефа…

Здавалося, радощі оселилися у їхній оселі і супроводжували господарів на відпочинок до Турції, під час екскурсії до Дрездена (тато часто брав із собою у відрядження двох найрідніших дівчаток). До речі, саме у Дрездені мама відвела вже п’ятирічну Стефу до крамнички з антикварними іграшками. Там вони знайшли дуже цікаві екземпляри для колекції і вже збиралися розплачуватися, як із однієї з поличок звалилася кумедна лялька ще й прямо до ніг Стефи. То була Анхен ще початку XIX століття, як розповів мамі  ламаною англійською старенький продавець. Він, до речі, сам і збирав, і реставрував іграшки. Стефі сподобалася Анхен, хоча та і була з дивною короткою зачіскою та великими здивованими очима. Мама оплатила рахунок, і до Києва сім’я поверталася з чотирма новими ляльками!

Жодна іграшка так не подобалася Стефі, як ця німецька лялька. З нею всюди: і на майданчик, і до сніданку, і у дитсадок… Справжні нерозлучні подружки. Здавалося, якщо Ахнен з якоїсь причини залишали вдома, то вона сумовито опускала свою голівку і чекала на повернення господарів.

Через два роки у сім’ї з’явилася ще одна радість! Єва – малесенька сестричка Стефи. Вона була справжнісіньким чудом! Усі її обожнювали! Стефа зраділа, що нарешті вони будуть гратися разом, і їм ніколи не буде сумно!

Однак сестричка дуже повільно росла, а Стефі дозволяли лише дивитися на неї. Якщо ж вона ослухається, прийде сама до кімнати чи, не дай Боже, залізе до Єви у ліжечко – починався крик, і Стефу обов’язково карали кутком…

Поступово Стефа почала розлюблювати свою меншу сестричку. А за що її любити? Увага батьків повністю переключилася на Єву, і без того крихітну кімнатку доводиться ділити з сестрою… А як же важко спати з малою, коли вона постійно плаче! І в її плачі знову ж таки винна Стефа: то музику увімкнула, то іграшками тарабанила, то зі своєю лялькою про щось голосно розмовляла… Не життя, а пекло! Краще б ця Єва взагалі не з’являлася у їхньому малесенькому раї!

Наступного ранку після таких похмурих думок не хотілося прокидатися, але мама здійняла такий шум, що Стефа не могла лежати у ліжку спокійно:

• Це що? Що це у Єви на обличчі? Хто це зробив?
• Може вона подряпалася нігтиками уві сні?.. – додав розгублено тато.
• Якими нігтиками? Подивися на її рученята! Ти бачиш тут нігтики??? – мама не на жарт розізлилася.

Вона міцно обнімала крихітну Єву, і Стефа побачила на обличчі немовляти три рівні подряпини. Дівчинка встала з ліжка і потихеньку підійшла до батьків. І в цей момент мама, ніби громом, прокричала:

• Стефаніє!!! Це ти подряпала сестричку?!!
• Я?.. Ні… - лише спромоглася відповісти зніяковіла Стефа.
• А хто ж тоді? Котів у нас немає!
• Ну, люба, не кричи так… Усі ж цілі! – намагався заспокоїти Аліну Олександр.

Він також був у розпачі, адже якщо це зробила Стефа, то це так жорстоко по відношенню до сестрички. А якщо ні? То карати Стефу теж не можна просто так, ні за що і ні про що.

Мати вийшла поспіхом з кімнати, пригортаючи до себе доню. Тато залишився біля Стефи, щоб розібратися, але донька тільки хитала головою.

Ця історія потроху забувалася, але мама продовжувала гримати на старшу доньку. Коли вони ходили на прогулянку, то до коляски Стефі підходити заборонялося, зате без нагляду можна було гратися будь-де на майданчику! Мама ж була зайнята Євою. Ось чому Стефа і викараскалася на одне старе дерево, до якого і підходити не бажано було б. І коли вона присіла на гілку, звісивши ноги, та з тріскотом зламалася і полетіла вниз. З нею і дівчинка. Ох і забилася, сльози на очі, але мамин голос повернув до тями:

• Та що за дитина така?! Ти спокійно гратися можеш? Одні проблеми з тобою! Йдемо додому!