Глава перша. Смак болю

Вона загинула

Ці слова пролунали, наче оглушливий постріл з гвинтівки у тиші лісу. Я почув це за сніданком від свого батька. Виделка випала з моєї розм'яклої від шоку долоні і полетіла прямо на підлогу, я не вірив тому, що щойно злетіло з його вуст. Тиша розливалася по приміщенню, а повітря в моїх легенях наче зникло.

Піднявши голову так, щоб у моє поле зору потрапив батько, пролунало єдине, що я міг тоді сказати.

- Що?

Відповіді не було, секунди, які тягнулися як вічність, Ліям, ковтнувши повітря, повторив те, що було мені так ненависне.

- Було знайдено її бездиханне тіло на березі Вунденської річки.

Я не міг або ж не хотів вірити його словам, він був серйозний, але мені хотілося вірити, що це поганий розіграш. Усі погляди спрямувалися на мене, немов гострі кілки. Ривком підвівшись із-за столу, я попрямував до виходу.

- Майку, зачекай, куди ти?

Пролунало мені схвильованим голосом матері.

- Передам духам її душу.

Крізь зуби і сльози вимовив я, тримаючись з останніх сил, щоб не розплакатися на місці.

Після цих слів я вийшов з дому, і там мене вже чекав мій друг. Його погляд не був таким яскравим як завжди, а губи більше не були розтянуті у посмішці що було рідкість. 

Побачивши мене і мій вигляд, його чоло зморщилося ще сильніше.

— Ти вже знаєш.

Підійшовши до нього трохи ближче, я кивнув головою.

— Не впевнений, але, на мій погляд, є винний у цьому інциденті.

У голосі друга звучало співчуття і збентеження.

- Якщо це так, то мені байдуже, хто він, я влаштую йому особисту зустріч із духами темряви.

Моя фраза була сповнена ненависті, і що страшніше то це впевненості... 

Він трохи сблід від моїх слів, бо знав на що я готовий через цю дівчину. 

- Ходімо, поки її не спалили.

Я йшов за ним, сльози так і просилися назовні.

Так і пройшовши весь шлях до річки в мовчанні, але чим ближче ми підходили, тим виразніше виднілося її тіло.

— Гей!

Викрикнув без особливого розбору.

Це було адресовано дівчині, яка схилила голову над нею і ридала.

Вона не звернула на мою зухвалу претензію ані краплі уваги. Я не міг зрозуміти, хто може сумувати за нею, крім мене, і тут до мене прийшло осяяння. Це Нетта.

Кучері відрізняли її від інших, тому її не можна було з кимось сплутати, вона була як сестра загиблої Ріни.

Ці двоє відрізнялися від усіх прізвиськом сестри Вунхо, що в перекладі означає сестри темряви, а якщо точніше — відьми.

Обидві були неймовірно вродливі: Нетта зі світлими русявими кучерями до грудей, наймилішим личком і незрівнянною фігурою, описувати яку мені було не надто цікаво. Ріну називали так через довгі, прямі чорні коси, суворе і водночас миловидне обличчя з очима, світлими і холодними наче лід, пухкими губами та витонченим жіночим тілом.

Вона була прекрасна, як місяць уночі.

Нас з Нілом часто дражнили за те, що ми були закохані в них, але я був упевнений, що половина з них самі були зачаровані дівчатами, так само як і ми просто боялися, що їх піддадуть глузуванням.

Підійшовши до Ріни, було видно, що вона провела багато часу під водою, але ще були чітко видні синці практично по всьому тілу. Безумовно, це сталося не з її волі.Ніл сів поруч із Неттою, а вона, здригнувшись, притиснулася до нього й продовжила з тією ж силою оплакувати сестру.

— О... Вона б цього не зробила сама!

Крізь сльози й охриплим тихим голосом промовила Нетта.

— Вона б так не вчинила зі мною!

Кричала, зриваючи голосові зв'язки, з останніх сил. Ніл обійняв її, міцно притиснувши до себе.

- Вона б не пішла на той світ без мене...

Я був вражений її словами.

- Що, пробач?

Не встигши цього сказати, як це прозвучало від Ніла, і я розумів його здивування.

- Якби вона хотіла покінчити з собою, я б знала, і вона б не лежала тут мертва сама.

Ці слова пронизали Ніла до глибини душі. Я його розумів, він кохає її.

Але у відповідь їй нічого не надійшло.

Ми взялися копати яму біля лісу, який оминає 10-ою дорогою, бо боялися, що там, на півдорозі до смерті, її точно ніхто не чіпатиме, а Нетта сиділа біля подруги, розчісуючи їй волосся, у неї було щось ще в руці, але я не придивлявся.

Почуття в мені змішалися і стали одним цілим комом у горлі, я не міг усвідомити те, що вона мертва, просто не міг, я не вірив у реальність, але ті слова батька крутилися в моїй голові, вона мертва — єдине, що я чув.

Чому? Навіщо? Хто? Зрештою, за що? За зовнішність? За чутки?

Брехня. Думки про те, щоб піти за нею на той світ, все сильніше тиснули на мою голову, вирвав мене з задуми Ніл.

- Майк!

Прокинувшись і приходячи до тями, я відгукнувся.

- Йдемо, чим довше ти будеш так сидіти, тим болючіше буде.

Я сидів біля могили Ріни, де навіть не було надгробка, ризиковано. Поглянувши ще раз на те місце, де під метром землі похована моя любов і віра в щастя, я підвівся й повернувся в бік Нілу.

— Ти правий.

Я рушив до нього.

— А де Нетта?

Кинувши погляд мені за спину, відповів товариш.

Обернувшись, я справді побачив Нетту на тому місці, де щойно сидів, у неї в руках було щось схоже на букет білих квітів, її улюблених. Вона обережно поклала їх на землю, потім піднесла кінчики пальців до губ, немов ніжний поцілунок, і приклала пальці до землі, пробурмотівши ще щось.

Нетта встала і наблизилася до нас, і ми, не поспішаючи, рушили в бік села.

Повернувшись приблизно опівдні, ми побачили досить жвавих людей.Але щойно ми потрапили в поле їхнього зору, обличчя висловлювали зовсім інші емоції. Нетта йшла, тримаючись за руку з Нілом, а я — з іншого боку.

Усі навколо, як завжди, тикали пальцями й перешіптувалися, а наші однолітки вигукували різні неприємні речі, хоч ми й звикли до такого ставлення, але особисто мені було жахливо на душі через смерть Ріни, а тут ще й це все, як би ми не намагалися їх не слухати, але все одно ці фрази пробирали до самих кісток, так і хотілося побити їх до біса, але мій батько не схвалив би такої поведінки, як би я не виправдовувався. Хоч вони й викрикували нам щось на кшталт: ну що, де там наша відьма? Ой, вона ж втопилася!