Глава 7. Пташенята

Вінченца стояла біля вікна, вдихаючи прохолодне повітря вечора. Сад розлився перед очима спокійними темними плямами, ліхтар кидав м’які відблиски на гілки, а нічна тиша обіймала будинок з усіх боків.

Усередині ще жила пам’ять про розмову з Марко. Його погляд, уважний і теплий, ще стояв перед нею, ніби залишився десь у повітрі. Вона усміхнулася сама собі — тихо, без гіркоти, майже сором’язливо. Тепла нотка в душі наче стиха розгорялась, не поспішаючи.

«Ми йдемо один до одного зовсім не тими шляхами, якими колись уявляли», — подумала вона, легенько ковзаючи пальцями по холодному підвіконню.

Кімната потонула в напівтемряві. Лампа на столику давно погасла, залишивши лише м’який срібний відблиск місяця на білосніжних фіранках. Вінченца стояла біля вікна, вже не думаючи, просто дивилась у глибину нічного саду, ніби сама шукала в ньому спокій.

Раптом щось змусило її нахилити голову, напружити зір. Віддалено, під самими деревами, на кам’яній стіні, майже у тіні, вона побачила світлу пляму, яка злегка ворухнулась.

Брови Вінченци ледь зійшлись. Спершу вона не могла збагнути, хто це. Серце стислося від тривожної думки — уночі тут не мало бути нікого. Але коли місячний промінь, ковзнувши поміж гіллям, освітлив кучері, щось тепле й болюче водночас пронизало її.

«Лаура…»

Вінченца накинула на плечі легку накидку, не задумуючись, поправила край, що ковзнув зі спини, й вийшла з кімнати. Двері закрились за нею майже беззвучно. Її босі кроки були м’якими, нечутними.

Сходи відгукнулись знайомим легким поскрипом, як у дитинстві, коли вона вночі крадькома проходила повз батьковий кабінет.

Вийшовши у сад, Вінченца спершу йшла рівно, стримуючи внутрішнє хвилювання. Нічна прохолода обіймала її, роса тихо блищала під ногами. В повітрі ще тримався легкий запах жасмину. Але що ближче вона підходила до кам’яної стінки, то швидше починало битися серце.

І от — вона побачила ці світлі локони ближче. Плечі дівчинки дрібно здригались у сні, голова схилилась набік, обіймаючи себе руками, немов шукала захисту. Маленька, самотня, загублена у великій тиші саду.

«Дитя моє…» — майнула думка у Вінченци.

Вона вже не змогла стримати себе й прискорила крок, майже підбігши. Ставши поруч, схилилася, на мить завмерла, дивлячись на обличчя сестри. Від цього вигляду щось стискало серце ніжно і боляче водночас.

«Як давно я тебе так не тримала…»

Обережно накинула на плечі Лаури свою накидку, щоб та не змерзла, й охопила її тонкими руками.

Сходи м’яко поскрипували під ногами, коли Вінченца піднімалась, притискаючи Лауру до грудей. Її руки тримали сестру ніжно, впевнено, ніби несла найдорожче в цьому домі. Тиха ніч огортала обох своєю тишею, лише іноді здалеку доносилось цокання годинника в коридорі.

Коли залишалося ще кілька сходинок, Лаура раптом ледь ворухнулась у її руках. Легке здригання плеча, глибший вдих — і її обличчя трохи притиснулось до шиї Вінченци. М'який подих торкнувся шкіри.

Запах знайомої парфуми, тепло її сестри — навіть у напівсні Лаура впізнала її. І тихо, майже беззвучно, губами більше шепочучи, ніж промовляючи, сказала:

— Вінченца...

Вінченца завмерла. Серце болісно й солодко стислося. Її погляд на мить став глибшим, очі ледь затуманились. Вона відчула, як тонкі руки Лаури обійняли її за шию — слабко, ще крізь сон, але з тим самим дитячим теплом, що завжди ламало всі внутрішні стіни.

Спершу вона навіть не повірила цьому руху. Несподіваність, ніжність, спогади — усе разом прокотилось хвилею.

Її губи самі по собі розтягнулись у м’якій усмішці. Вона злегка перехилила голову набік, пригорнувши сестру ще міцніше, ближче до себе, ніби хотіла втримати цей крихкий момент якомога довше.

— Спи, моя маленька сестро… — шепнула вона майже нечутно, притискаючись щокою до її волосся.

Двері кімнати Лаури відчинились не з першого разу — замок трохи заїдав, наче вагався, чи впустити когось у цю нічну тишу. Вінченца обережно натиснула вдруге, потім ще — і нарешті, ледь чутно клацнувши, двері піддались. Вона видихнула, майже не чутно, мовби з полегшенням.

М’яке світло місяця вже чекало всередині. Воно стелилося по підлозі, ковзало стінами, торкалося білосніжної постелі, створюючи майже казкову тишу. Кімната, як і завжди, зберігала в собі ту особливу атмосферу Лаури — легкість, чистоту, крихітні деталі, що розповідали про її мрії: кілька акуратно складених книжок на столику, фарби в баночках, аркуші з ескізами на столику біля вікна.

Картина.

На ній — вона сама. Її обличчя, ледь схилене набік, погляд спрямований у далечінь, але з тією стриманою ніжністю, якої вона майже не бачила в дзеркалі. Робота була тонкою — кожна лінія видавала, з якою любов’ю її створили. Її погляд затримався на глибоких деталях — на пасмах волосся, на ледь помітній усмішці.

«Так ось чому ти сьогодні так дивилася на мене…» — подумала вона. В грудях защемило. 

На мить їй захотілось торкнутися полотна пальцями, але Лаура тихо заворушилась у її руках, ніби намагаючись ще ближче пригорнутись.

Вінченца нахилилась і дуже обережно опустила Лауру на ліжко. Її руки ще трохи затримались під спиною сестри — тому що не хотіли відпускати тепло цієї близькості. Подушка м’яко прийняла голову Лаури, мовби чекала її всю ніч.

Розправивши легку накидку поверх ковдри, Вінченца провела рукою по плечах сестри, пригладжуючи тканину, наче вкривала її від усього холодного, що могло бути за цими стінами.

На мить вона завмерла. Її погляд повільно ковзнув по Лауриному обличчю — такому спокійному, чистому, майже дитячому у світлі місяця. Ті самі риси, які вона колись гладила, коли Лаура була ще зовсім маленькою, коли плакала після страшних снів чи хапалася за її руку в темряві.